- Але ж це, мабуть, було вже давно! - обізвавсь старий батько, трохи стурбований такою небезпечною минувшістю Уласевича.
- Це було ще тоді, «як баба дівкою була», - одказав приказкою Михайло Кирикович. - Од того часу я залишив ті потяги до лібералізму й усяке войдування з поліцмейстером.
- Так зарані? - обізвалась Ліда.
- Не дуже й зарані. Я такий старий, ще ледве вже ноги волочу. Цур йому, пек йому! як кажуть селяни.
Ліда засміялась. Мелася зареготалась.
Само по собі, Уласевич тільки ману пускав про своє передніше войдування з московським поліцмейстером, бо так воно якось прийшлось до слова… щоб забавить паній та паннів. В його голові ніякісінькі небезпечні та й загалом усякі принципи ніколи довго не держались, а хоч і з'являлись на часок, то зараз зникали дуже швидко.
- А колись я був таки справді ліберальний, аж червоний. Навіть шапка на мені була ліберальна, й мої комірчики були червоні, - додав Уласевич.
- Швидко ж ви прохололи й зам'якинились, - обізвалась Ліда з осміхом на устах. - Та, може, то вам так тільки здавалося, що ви були червоні?
- Де там! Був і справді червоний, та, хвалить бога, якось побілішав потім. Теперечки я вже такий білий, як фінляндське полотно.
Мелася реготалась, Ліда сміялась. Навіть старі осміхались стиха.
«Брехливий вдався цей панич, але з його брехун принаймні веселий та втішний», - подумав старий Гукович.
Ліда почала оборонять свої погляди і встоювала за те, що її думки й заміри не такі пусті й легковажні, як їм усім здавалось. Старий батько доказував, що в її замірах нема нічого путнього, практичного, що це одні примхи старих паннів Матушевських, котрі не знають, де дітись з нудьги, і навратились буцімто робить якесь діло, а справді вони тільки з нудьги шукають собі якоїсь розваги, а може, шукають і женихів хоч би й у Фінляндії. Ліда оборонялась і сама й оступалась і за Матушевських. Почалось сливе вчене змагання. Усі замовкли. Тільки Мелася вряди-годи кидала гостре і влучне слівце на оборону батькових поглядів.
Таїса Андріївна й Люба слухали вважливо це вчене змагання. Але воно швидко їм остогидло. В поважній розмові посипались, ніби з ковша, не пужина та послід, а чисті зерна пашні. А такі зерна були зовсім не до смаку й не до вподоби їм обом через непросвітність і недостачу розвитку. Таїса Андріївна навіть легенько позіхнула, затуляючи долонею рота.
«Ну й почали вже верзти оту вчену нісенітницю! А Ліда! Як напинається, як сперечається! Певно, бундючиться перед паничем, що ось-то й ми вчені! Аж очі блискають!» - думала Люба й почала пошепки розмовлять з мамою. Мати так само тихенько, сливе на вухо, почала цікавішу розмову з Любою за якусь паню, котру вона зостріла на Хрещатику. Вона показувала, як та знайома панія була убрана, тикнула пальцем на свою брошку, обвела руками комірчик, а далі підняла долоні вгору й показала, яке кубло було на голові в тієї панії. Люба слухала, а потім почала й собі оповідать потихеньку за якусь панію й мовчки показала на мигах, які в тієї панії були фалди на сукні, які були прилизані коси на голові. Обидві вони неначе розмовляли на мигах, як розмовляють на сцені в балетах. А Ліда все сперечалась і доказувала з палом та завзятттям, огризаючись от тата й Меласі, і вже навіть почала потроху сердитись.
«Ой бодай тебе дідько взяв з твоєю вченою розмовою! Вже нудьгу нагнала на мене, - думала Люба, почавши прислухаться до вченої розмови. - Одже ж вона тарабанитиме вчену нісенітницю, мабуть, і до самого обіду».
«Ну, ця Ліда угара! але, певно, презлюща, хоч і гарна на вроду. Багато краща, ніж Мелася. Але я зроду-звіку не взяв би її за жінку! Цій не клади пальця в рот, бо, надісь, вкусе так, що підстрибнеш під самісіньку стелю. А Мелася, певно, добра й моторна дівчина, бо вона лепетлива. Я досвідчився, що лепетливі люде усі добрі. І я лепетливий, але ж я, господи, який добрий. Так усі кажуть. Я певний, що й Мелася така достоту на вдачу, як і я, що вона добра, здатливіша за палку, уперту та завзятущу Ліду. Над Меласею легко можна буде верховодить та вволяти свою волю, чого не забажала б моя душа. Але треба б перетяти оцю вчену нісенітницю. Бо й мене вже нудьга бере…»
- Андріяне Кириловичу! Які улики ви вживаєте в своїй пасіці? Які ви вважаєте за кращі? чи довбанки-дуплянки, чи рамкові? - спитав несподівано Уласевич.
На старого Гуковича, теж палкого й нездатливого в змаганнях, неначе хтось одразу линув холодною водою. Уласевичеве влучне питання потрапило в почутливе місце. Старий раптом одвів свої здорові лиснючі очі од Ліди і втупив їх в гостя. Ліда одразу вгамувалась, ущухла й замовкла. Гукович закліпав очима, підняв вгору товсті чорні брови, неначе моргнув ними двічі, доки не опам'ятався гаразд. І згодом промовив:
- Я, сказать по правді, вже випробував усякі системи, а оце в останній час пересвідчивсь власним досвідом, що наша бджола найлучче таки любе прості довбані дуплянки. Це, певно, од того, що вона ще сливе дика, мало свійська, а дика бджола любе гніздиться в дуплинастих старих деревах. Це їх природне житло.
- Невже ви добуваєте більше меду з дуплянок? Я оце недавнечко їздив по нашому ділу до одного дідича недалечко од Києва. Я бачив в його пасіці самі за себе рамкові улики, низькуваті й подовжасті, ченаче гробки на єврейському кладовищі. Мені здалось, що я потрапив не в пасіку, а на кладовище, - говорив Уласевич.
Таїса Андріївна й Люба зараз перестали розмовлять нишком на мигах і почали знов вважливо прислухаться. Ті гробки на єврейському гробовищі одразу зацікавили їх багато більше, ніж нудна Лідина вчена балачка. Вони сподівались, що розмова почнеться за щось цікаве й страшне, в романтичнім прямуванні, з відьмами, вієм та марами.
Михайло Уласевич розвівся дуже широко про бджільницьку справу, читав напам'ять вивчені цілі місця з книжки про бджільництво і таки добре підійшов під вподобу старого Гуковича.
- Ви, певно, кохаєтесь в пасіці? - спитав Андріян Кирилович.
- Ще й як! Та тільки горенько, що в нас у Києві нема де розвести пасіки, - сказав Уласевич.
«Певно, він практична людина. От коли б залучить цього препсового Мишука собі за зятя! Мав би доброго пасічника та певного помагача й доглядача», - подумав старий.
- А ви, мабуть, маєте добрі коні, бо кохаєтесь в конях, як мені доводилось чути, - промовив Михайло Кирикович.
- Маю добрі коники, але трохи небезпечно держать дорогі коні, бо в нас на селах злодіїв дуже рясно, - сказав Гукович.
- О, Михайло Кирикович тяме в конях! Він перший спортсмен на скаковищі! - обізвалась з хвалою Таїса
Андріївна.
- Коли хочете, то киньте оком на мої вловчі верхові коники. Один чогось ніби шкутильгає трохи. А чудовий був коник! - промовив старий.
- Добре! Ходім подивимось! - сказав голосно Уласевич і підвівся з стільця раптом, наче підскочив, бо ця річ і справді зацікавила його.