І він справдив свою обіцянку: заїхав, по дорозі додому, в ту Мотижинку, невеличке сельце, що було недалечко збоку од великого шляху.
Дім Матушевських був старий і стародавній, увійшов в землю й трохи перехнябивсь, але був знадвору чисто оббілований, чепурненький, з мальованими віконницями й з великим та гарним квітником. Навкруги його ріс старий здоровецький овощний садок, котрий панни запродували одному київському міщанинові. До гостя в світлицю зараз увійшла старша Матушевська, літня панна, висока й поставна, з підтятими кісми, що спадали густими кучерями на плечі. За нею слідком вибігла її менша сестра, нижча од неї, жвава й весела, ще молода панна. Обидві сестри чули про його й догадались, який то гість несподівано завернув до їх оселі.
- Ми чули за вас од Ліди й таки, сказать по правді, сподівались бачить вас у себе в господі, - сказала Маруся Матушевська, старша панна, привітно привітавшись, і попросила доктора сідати.
- Ви живете тільки самі вдвох? - спитав Уласевич.
- Ні! З нами живе наша старенька мати, - промовила сестра Галя.
- Але ж і гарна ваша глушина! Ваш дім неначе заріс садком і вріс в садок та в квітки. Ви тут неначе в раї, - сказав Яків Кирикович.
- Нам нема часу й нудьгувать, бо ми самі хазяйнуємо в цьому раї, - промовила Маруся. - Ми таки зроду вдались хазяйновиті, то й доглядаємо самі всього і всім мусимо пиклюваться. Хазяйствечко в нас мале. Засіб наш невеликий, грошей в нас обмаль. Але, як кажуть в приказці, «хто дбає, той має».
- Я чув, ви вчились на жіноцьких курсах? - спитав Яків Кирикович.
- Була два роки, - сказала Маруся, - але я вчилась не задля того, щоб вийти на лікарку, а більше для своєї просвіти й свого розвитку. Я, бачте, дуже люблю природничі науки. Часом і лічу людей по селі, скільки тямлю це діло. А більш того, що докладаю праці, щоб розводить в себе в садку усякі лікарські зілля та зела, помічні в хворобах, і навіть на цьому трохи заробляю, ще й між селянами розводжу культуру усякого зілля. Тут, у нашім краї з давніх-давен ще скарб позаводив усякі лікарські помічні зілля.
- То в вас, бачу, роботи немало! - сказав доктор.
- О, ми не сидимо, згорнувши руки! Нема часу посиденьки справлять, - обізвалась Галя.
- Оце восени або й після жнив маємо на думці чкурнуть аж в Фінляндію на науку, - сказала Маруся, крутячи папіроску. - Заберемо й Ліду з собою, щоб не сиділа дурно на селі та не нудила світом дурнісінько.
- Ліда має хіть вчитись, то ми через те її підмовляємо їхать з нами, - прикинула Галя.
- От і добре! Матиме собі діло й зайняток, - сказав доктор.
Маруся подала Уласевичеві папіроску й сама закурила, розмовляючи якось по-паничівській, усе на низьких нотах.
- Ми взимку навідуємось і до Києва. І доки в Києві були жіноцькі вищі курси, ми вряди-годи було ходимо на лекції, щоб не запускать своєї просвітності, щоб, бачте, наші голови не позаростали бур'яном та цвіллю, - сказала Маруся й зареготалась дзвінким гучним альтовим реготом.
Посидівши та побалакавши з годину, доктор розпрощався з паннами. Проводячи гостя, панни завели його в садок та в квітник і показали довгелецькі грядки, де росли усякові лікарські помічні зілля: шельвія, аглицька м'ята, ромашки й інші. Панни, очевидячки, милувались цими грядками, чистенько виполотими й политими.
- Це, бачте, в нас в Полтавщині в Лубнах є ботанічний садок, належачий до скарбу. Звідтіль пішли скрізь по дідичах усякі помічні в хворобах лікарські зілля. От і ми завели ці зілля на свою обихідку та й на продаж, - маємо з цього чималу користь, - сказала Маруся.
- Завертайте ж до нас, сусіде, хоч вряди-годи! Посидимо та хоч перекинемось живим слівцем! - просила Маруся молодого панича на прощанні.
- Добре! Заїду колись, чи випадком, чи й зумисне! - сказав Уласевич, сідаючи хапком і вгнізджуючись в кублі, в напханій в задку соломі на поштовій чортопхайці.
Минули жнива… Хліб уродив навдивовижу. Ужинок був надзвичайний. Старий Гукович спромігся вистачить для Ліди грошей на дорогу й на науку. Обидві Матушевські дали Ліді звістку, щоб вона лаштувалась в дорогу, й сповістили їй про день виїзду. Вони обіцяли заїхать за нею по дорозі, їдучи на вокзал. Мелася дала знать листом Яковові Кириковичу, щоб він прибув до їх попрощаться з сусідами. Вона й сама була трохи закохана в свого гарного дівера.
Яків Кирикович прибув до Гуковичів надвечір в призначений день. Він застав Матушевських. Вже пили чай на веранді, що виходила в садок. Старі привітали гостя радісно. Маруся Матушевська схопилась з стільця й випросталась на ввесь свій високий зріст. В очах блиснула радість. Вона подала докторові свою чималу руку й по-паничівському труснула її, привітно осміхаючись. Блиснули чудові міцні зубки, і над верхньою губою замиготіла чорна смужка ледве примітних вусиків.
Пішла розмова, жвава й цікава. Матушевська розказувала про урожай. Вона була рада, що цього року не змилила ні садовина, ні озимина, ні ярина, неначе земля знала, що для неї й сестри на цей час доконче треба буде чимало грошей. І старий Гукович був радий, що хліб уродив дуже добре. Добрі жнива дали веселу направу усім цим селюкам.
- Ну, тепереньки, про мене, їдьте та й вчіться усього, чого душа забажає! Навчіться плести кошики, - то й це діло не погане й не зайве. Не будемо купувать нашим політницям та копачам кошиків. Буде чим і картоплю зносить, як копатимемо восени. Все-таки менше буде трати, - жартував старий.
- Там, в Фінляндії, вміють добре маринувать оселедці, - сказала Мелася, - вивчіться лишень і цього та й нас навчите. Я страх як люблю мариновані оселедці! Не забудете? Га? Так, між іншим ділом, прихапком, та таки викрадьте цей секрет в чухнів.
- Добре! коли при нагоді трапиться десь, - обізвалась Ліда.
- Але ж ти, серце, забула, що в нас у Дніпрі не ловляться оселедці, а тільки якась поганенька плітка та судаки, та часом трапиться колись-не-колись чечуга, - сказав Мишук.
- То ви в чухнів постережіть таку науку, щоб з наших пліток та судаків наробить маринованих оселедців, - промовила Мелася й дрібно засміялась.
- Цього ми, певно, не могтимемо зробить. Наука ще не дійшла до такого дива, щоб перетворить рибу в оселедці, - сказала Маруся.
- Та ніколи до цього й не дійде, - обізвавсь Яків Кирикович, - будьте певні, що такого чуда ніколи не буде. - Як то не буде? Адже ж в пісні співають: «Нехай так, нехай так! Нехай буде з риби рак!» - говорила Мелася.
- Та то, бач, серце, тільки тоді з риби буде рак, як цього замандюриться жінкам, - обізвавсь Мишук.
Михайло Кирикович вже трохи постерегав Меласині вередливі норови. Він вже пересвідчився, що Мелася незабаром звелить йому перетворять рибу в рака.
Усібалакали, усім було весело, тільки Ліда сиділа мовчки й слова не промовила. В її очах виявлявся смуток.
Гості пили чай хапки, щоб часом не опізниться на вокзал. Той вокзал дратував усім нерви. Випили чай і зараз почали прощаться. Ліда прощалась з усіма й несподівано заплакала, зирнувши востаннє на молодого доктора.
- От тобі на! То була б і летіла в далекий край, а це звідкільсь і сльози? - спитав батько.
Посідали на повозки й рушили з двору. Молодому докторові здавалось, що од'їжджає хтось найлюбіший, наймиліший йому на усьому світі. В його здавило коло серця. Він насилу задержав зітхання. Яків Кирикович, напившись чаю, швиденько попрощавсь і покатав степом, щоб хоч трохи розігнать задуму та розвіять смуток.