- Не міг підождати зайвої години! А ми трохи не одубли в себе під дверима. Що це за напасть? Трохи не запагубив нас. Мій перший чоловік було жде мене до білого дня, а ти заліз в подушки та й хропеш. Я до цього не звикла. Мене всі завжди ждали доти, доки я вернусь з гостей; мене зострічали з світлом, - репетувала Люба.
- То вертайсь у свій час! Ти вередлива й без міри самолюбна. Тобі нічого не кажи, слухай тебе в усьому, тоді ти будеш добра. Ти ладна командувать в домі, ніби якийсь фельдмаршал. Мені вже остогидли твої вереди, остогидло тебе за все тільки хвалить. Та й швендяти тобі без мене не личило б.
- Але ж з нею мати ходила. Не сама ж вона швендяла, - обізвалась стара, - та й ми були в гостях в порядних людей, в Кандиб.
- Цебто в тієї навіженої Меласі? Я так і вгадував. Я її в потилицю витурлю, як вона лізтиме сюди, - кричав Елпідифор.
- А я її запрошу і впущу! не вважатиму на твій загад! Ти маєш своїх гостей, а я маю право приймать своїх! - гукала Люба.
В глупу ніч в домі всі троє заразом підняли такий галас та клекіт, збили таку бучу, що побудили своїх слуг, побудили й сусідів пожильців на другій половині дому. Люба лепетала й справдовувалась, показавши в повнім блиску свою опришкуватість та невгамовану й вередливу вдачу. Нарешті вона почала румсати й, плачучи, побігла в мамину спочивальню, впала на ліжко не роздягнута, припала лицем до подушки й неначе замерла. Мати торкала її, смикала, торсала за плечі, просячи роздягатись та лягати спать. Але Люба на неї не вважала: вона все лежала ниць і не рушилась з місця. Мати розляглась і лягла в постіль, не загасивши світла на столі. Довго вона не могла заснути од сумних дум.
«Яка безщасна моя Люба! Де ступить її нога, там для неї й рай, а потім чогось той рай стає пеклом. От і тут був рай, а тепер стало пекло, - думала мати дрімаючи. - Така вже, мабуть, наша доля безщасна!»
Елпідпфор пішов до свого кабінету й закутавсь в укривало, ще й вуха щільно затулив, щоб нічого не було чути. Люба так і лежала в подушках і вже тільки перед світом роздяглася й спала сливе до півдня.
Ще й на другий день за чаєм був протяг нічної лайки та трохи не бійки, було ще й «оддання» вчорашнього празника після гостей в Кандибихи та в Меласі, Люба чеплялась і докоряла. Елпідифор швиргонув стаканом об паркет і вийшов з покоїв.
«Як я помилився в Любі! Як я помилився в цій пришелепуватій красуні! Дурна, з порожньою головою, ще й опришкувата та вередлива. Ще моє щастя, що я не сім'янистий чоловік. Злигався з нею, то й розлигаюсь, коли вона мені осточортіє своїми вередами, - думав Елпідифор, лежачи в кабінеті.
XII
Мелася, навантаживши себе новинками, поїхала додому, розважена та веселенька. Новинок вона везла цілу чумацьку паровицю. Ці новинки так обважнювали її своєю вагою, що в неї була думка заскочить по дорозі до Марусі, або в Бурти до дядька, або деінде, щоб зробить собі полегкість і поділиться цим добром, бо вона в цьому була дуже поділшлива. Але як приїхала вона на вокзал, як почала пакувать на повозку усякі закупки та скриньки з усяким накупленим крамом, то ця думка про діляницю новинками якось несамохіть вислизнула в неї з голови. Коробки совались в повозці, підскакували, лізли одна на одну, неначе все хотіли повискакувать на шлях, ніби позв'язувані за ніжки кури та качки. Мелася ловила їх руками, знов вмощувала й якось забулась за ту діляницю з сусідами. Натомість в неї майнула думка, чом це не виїхав на вокзал їй назустріч Мишук, бо він передніше частенько з нудьги виїжджав за нею на вокзал і помагав їй вкласти усякі коробки та закупки, їдучи по гладенькому степку, вона пригадувала усі свої одвідини та розмови в Києві і аж тепер на самоті серед тихого степу пригадала, як Люба бачила Мишука на гулянці в Шато на веранді за вечерею з знайомими панами та з двома співачками з кафе-шантана, Мишук не виїхав до неї назустріч… і через це нагадав їй за себе. Вона почала сердиться на свого чоловіка.
«Не виїхав ледащо! Не поміг мені вкладаться та пакуватися на повозці. А сам тиняється в Києві та п'є чай з співачками. І Люба жаліється на свого Елпідифора, що він неначе здичів або сказився і шпурляє на неї тарілками, мов той дикун… Мабуть, усі вони такі. А я думала, що Мишук мене брав через те, що мене любе».
Приїхала вона додому й потрапила саме на чай. Наймички повибігали з покоїв і позносили коробки й пакунки. Мелася увійшла в столову, поздоровкалась і поклала на стіл торбинки з кренделями та сухариками до чаю. Вона, очевидячки, була втомлена й біганиною по Києві, і театрами, і візитами; та й язиком вона напрацювалась таки добре, аж до втоми.
- Ну та й засиділась же ти в Києві! - сказав батько. - Ми тебе ждали, ждали та й ждати перестали.
- Ой тату! там було так багацько дечого цікавого, що я мусила зостаться в Києві сливе на тиждень. Голубкова застрелили… а потім ховали його. Люба й Таїса Андріївна задержали мене, щоб вкупі піти та подивиться, як його ховатимуть. Ой який же то був похорон! Яка була процесія! Яка пишнота! Скільки накидали в катафалк вінків! - на віз не забрать. Та все в процесії сливе самісінькі дами вищої верстви. Усе були аристократки. Був увесь бомонд! Не можна ж було не зостаться на такий похорон. Це ж загинув великий артист, великий чоловік. Увесь бомонд збігся для пошани високої штучності, бо акторське грання це ж і велика, і найцікавіша штучність. Ховали його, ніби якогось поета, - говорила Мелася й почала оповідать і за похорон, і про усі обставини убийництва великого, незрівняного Голубкова.
- Але ж ось у газеті вже промайнула звістка, що в небіжчика навіть не було й справдешнього таланту, окрім гарної вроди та чудових очей, - обізвавсь Мишук. - В цьому була його й сила й омана.
- Авжеж! Говори! Не було ніякісінького таланту… Тямиш ти в тих талантах, як одна животина в апельсинах, - сказала сердито Мелася. - Он і в тебе гарні таланти: не виїхав проти мене на вокзал. А я набралась мороки з тими коробками за цілу дорогу: все скачуть, як скажені собаки, та підскакують, неначе живі; трохи не повискакували з повозки. Сидиш влома та нічого не робиш, б'єш байдики, а не потурбувався протрястись хоч до вокзалу мені назустріч.
- Та не виїхав я так собі: якось не було охоти, - сказав Мишук. - Я й не думав і не гадав, що ти навантажиш на повозку такого багато усяких коробок та пакунків.
- Навантажила коробок, бо було треба. Не порожні ж коробки я везла з Києва в Деркачівку собі на втіху, - гримала Мелася.
- Та вже ж! Яка ж «втіха з порожнього міха»? - пожартував Мишук.
- Добре, що ти вже поспорожняв багато міхів в Києві, а позапорожнювать міхи ти не дуже-то квапишся, - натякнула Мелася.
«Це вона на щось натякає, та не вгадаю на що. Але щось там та було в Києві. Чи не понабріхували часом на мене Люба або Кандибиха?» - подумав Мишук.
Мелася попередавала поклони од київських знайомих, розказала про життя Люби, її нарікання на високодумного й опришкуватого Елпідифора і все зиркала злими очима на свого Мишука. Мишук замовк, бо почував якусь неласкавість до себе в Меласі сливе в кожному слові й у злому зирканні скоса на його.