— То вони не нас люблять, то їх оті пістолети з обрізом вусмерть перелякали. А раптом замість міліцейського «газика» наступного разу та по лобовому склу «Чайки» пальнуть!
Побоювання генерала Федорчука, звичайно, не виправдалися. Бо що-що, а короткий курс історії ВКП(б) наші нальотчики, вочевидь, вчили, а відтак затямили на все життя мудру думку вождя, що терор — то не той шлях, яким треба йти, а от експропріація експропріаторів, це, батечку, знаєте, набагато цікавіше…
В тривожному очікуванні минув травень. Ми днювали і ночували на службі, але зухвалі грабіжники не подавали про себе знати. Начальство вже готувалося зіграти відбій, коли надійшла інформація від оперативників, що якісь цивільні почали цікавитися маршрутом інкасаторської машини, котра щодня возить виручку Центрального універмагу з Хрещатика на Жовтневу до Центрального банку. Спостереження велося професійно, але його врешті-решт засікли.
Потім інкасатори, котрі охороняли дорогоцінний вантаж, помітили, як щоразу до їхнього «рафіка» чіпляється таксі і супроводжує його аж до самих банківських воріт. Тут воно пригальмовує, а потім рушає далі. Після того, як пильні інкасатори зафіксували, про всяк випадок, номер таксі, наші підозри перетворилися на впевненість. Водій на допиті показав, що якихось двоє молодиків узяли машину на площі Калініна до старої Дарниці, але через Центральний універмаг, де, начебто, мали забрати колегу. На розі Леніна і Хрещатику таксі зупинилося, один з молодиків вийшов і прибіг через кілька хвилин зі словами: «Відкрутитися не вдалося, його послали у банк гроші здавати. Поїхали за ним, заберемо коло банку. Шеф, не загуби отой „рафік“, він там». Звичайно, з банку ніякий колега не вийшов, пасажири трохи побідкалися, мовляв, така компанія розпалася — і поїхали далі самі. Біля станції метро «Дарниця» розплатилися і змішалися з натовпом.
Полковник радісно потер руки і не без єхидства підколов Старого:
— Це ви казали, що жадібність губить фраєрів? От і маєте: ваші, начебто, розумні грабіжники самі голови у зашморг встромляють. Не вистачає тільки заявки від них на ім’я начальника Управи — на пограбування інкасаторської машини о такий-то порі і в такому-то місці.
І тут я прийшов на виручку Старому:
— А хто вам сказав, товаришу полковник, що ці хлопчики збираються пограбувати саме Центральний універмаг?
Полкана аж заціпило від такого нахабства, а потім він вибухнув:
— А хто це нам перший про універмаг ляпнув? І хто нам тут про кіно розповідав — я, чи що?
— Ну, я.
— То може ви, Сирота, ще скажете, що ніхто за інкасаторською машиною спостереження не веде?
— Чому ж не ведуть? Ведуть.
— Ну, слава Богу! Бо я вже думав — ви будете нас переконувати, що наші злочинці насправді — така собі добровільна народна охорона інкасаторських «рафіків» у вільний від роботи час.
— Не буду переконувати. Бо все значно простіше. Вони не слідкують за цією машиною. Вони насправді нам, лягавим, зону видимої бандитської тиші влаштовують.
Не знаю, як щодо видимої бандитської, але тиша в кабінеті у Генерала запанувала всерйоз і надовго. Першим її порушив, як годиться, Шеф:
— І що ж вони будуть брати, товаришу капітан? Меблеві склади чекістського розподільника? Туди якраз, за чутками, фінські стінки завезли.
— Навіщо їм стінки? У нас що, у Києві один тільки Центральний універмаг? А «Україна»? Там же виручка як мінімум удвічі більша.
— Приїхали, — сказав Генерал. — Треба перекрити всю площу Перемоги оперативним спостереженням.
Полковник цього разу вирішив не бути найдурнішим і наважився на порушення службової етики:
— Пізно, товаришу генерал, пить боржомі. Якщо Сирота правий, то ці розумники вже давно своє оперативне спостереження встановили, провели, зняли, а тепер чекають, коли в «Україні» найбільший виторг буде.
Генерал вирішив не вступати в дискусію з підлеглими:
— Ну, щодо найбільшого виторгу, то це не секрет. Зараз я уточню у начальника управління торгівлі, коли вони там перевиконання плану влаштовувати збираються.
Перевиконання за традицією було заплановане на останню суботу місяця. І судячи з чуток, що активно поширювалися серед навколоунівермагового люду, йшлося як мінімум про перше місце по Республіці. А може, і по Союзу — недаремно ж в глибинах російського нечорнозем’я казали, що у хохлів у Києві є універмаг, в який можна зайти — і вийти з нього у всьому імпортному. Так це про «Україну».
За пару днів поділилася цінною інформацією Контора. Дві інтуристівські повії, які працювали під прикриттям цієї організації у готелі «Дніпро», повідомили, що за тимчасовою відсутністю імпортних клієнтів дозволили себе зняти двом співвітчизникам. Хлопці виявилися не жлобами, бо і пригостили, як належить, і заплатили наперед. Однак, наприкінці влаштували баришням дотепний жарт: показали їм по пачці сторублівок, потім запхнули їх кожній за резинку трусиків і сказали: якщо дами дістануть гроші зубами, без допомоги рук, то заберуть собі. Трудівниці сексуального фронту згиналися-вигиналися до повного знесилення, проте нічого у них не вийшло. Мужчини нареготалися до сліз, забрали гроші і пояснили: