— Дурненькі ви наші! Ми ж не сказали, що кожна свою пачку мусить витягати. Хіба важко здогадатися? Ви б ще спробували власного ліктя вкусити — той самий результат.
А потім споважніли, вибачились і так, наче між іншим, зауважили:
— Хіба це гроші! Ми за них все літо в експедиції горбатилися, а в якій-небудь забігайлівці така ж сума в касі за годину набігає. А якщо, наприклад, Центральний універмаг потрусити? Ніяких трусиків не вистачить.
Наше начальство зробило із цього епізоду правильні висновки.
— Одне з двох: або вони настільки дурні, що не знають, куди «стукають» усі інтуристівські курви, або вони настільки розумні, що вирішили збити нас з пантелику. Судячи з минулих епізодів, дурними їх не назвеш. Отже — знову влаштовують димову завісу. Ну що ж — будемо брати. Як кажуть — ласкаво просимо.
Пообіцяти легко — зробити важче. Від «України» до центрального банку все ж таки далеченько. Крім того, згідно з інструкцією, інкасаторська машина весь час міняє маршрути: то їде по бульвару Шевченка і через Бесарабку по Круглоуніверситетській, то проскакує через вулицю Чкалова на Леніна, а звідти через Хрещатик до Жовтневої, то обминає цирк і мчить по Воровського повз Сінний базар на Велику Житомирську і вже звідти навпрошки до банку. Складність полягала в тому, що маршрут обирався в останню секунду, перед відправкою машини з універмагу. І порушити це правило банківські відмовилися навідріз.
— Якщо треба, будете перекривати не чотири-п’ять вулиць, а всі, — огризнувся начальник інкасаторської служби. — А звідки ви візьмете для цього людей — то не мій клопіт. Я відповідаю за збереження грошей власною головою, а не дупою, як дехто з тут присутніх.
Довелося, як це було в незабутній операції по вилову малолітніх грабіжників, залучати допоміжні сили в особі райвідділів та автоінспекції. Природно, що і наша головна Управа, за винятком директора буфету і оперативних чергових, обвішалася зброєю і зайняла визначені місця на горищах, по дворах та інших криміногенних територіях. Природно, аби не викликати підозри, всі були у цивільному.
До речі, перед самим початком операції Генерал влаштував у внутрішньому дворі Управи щось на взірець стройового огляду. Обдивившись наше хоробре воїнство, він важко зітхнув і процитував героя старого напівзабутого фільму:
— Хіба це євреї? Чистісінькі тобі махновці.
Генерал і сам рвався до бою і до останньої хвилини наполягав, аби йому дозволили особисто сісти до салону інкасаторської машини, щоб у разі чого дати відсіч знахабнілим бандитам. Однак, міністр не оцінив такої відданості, зауваживши, що кожен начальник повинен знати своє місце. А як щось незрозуміло, то повинен дзвонити вищому керівництву, бо для цього, власне, і існують телефони. Генерал ходив по Управі і повторював, як заклинання:
— Кожний начальник повинен дзвонити… повинен дзвонити… дзвонити… Тьху!
Напередодні великого розпродажу в місті було викрадено одразу кілька легкових автомобілів. Генерал радісно потирав руки:
— Вони теж знають про зміни маршруту! Тому про всяк випадок готові перекрити всі ймовірні траси. Прекрасно! Я б сказав — навіть чудово.
З чийогось недогляду на закриту оперативку знову прошмигнув непоміченим замполіт. І не втримався:
— Товариші, якщо крадені машини будуть задіяні бандитами, то ми можемо переловити їх перед початком операції! Адже ми знаємо не тільки марки, а й номери.
Наш головний автоінспектор ледве стримався від інфернальної лексики, пояснюючи, що на краденому транспорті номери вже давно поміняли. Проте, наше ляпало не вгавало:
— Як то — поміняли? Вони їх що — штампують, оті номери? Це ж не так просто.
Тут уже Генерал мусив пояснювати, що на крадені машини, як правило, чіпляють крадені ж з інших машин номери. Наприклад, знімають їх потай на платних автостоянках. Замполіт вжахнувся:
— Так це ж і з моєї «Волги» можуть відкрутити!