Черниця, вочевидь, зрозуміла мої вагання.
— Розумію, вам важко повірити в те, що я кажу, бо так вас у школі виховували. Проте, є речі, котрі атеїсти не можуть пояснити.
— Перепрошую, шановна сестро, але ви маєте справу не з недовченим міліціонером, а з випускником філософського факультету Київського університету. А там, між іншим, не тільки атеїзм викладали, а й історію релігій теж. І то досить докладно, як на наш матеріалістичний час.
— Ну що ж, шановний філософе, тоді нам легше буде порозумітися. Спочатку скажіть мені, як слуга Закону, за які гріхи у нас людину судять? Ну, не всі підряд статті називайте, а лише ті, що у Біблії згадані.
— Ну, звичайно, „не вбий“, „не вкради“, потім щодо завідома неправдивих свідчень…
— „Не свідкуй неправдиво на свого ближнього…“
— Саме так, спасибі. Ще стосовно перелюбів щось там…
— Все?
— Ну, здається…
— А як, юначе, щодо гріхів, що під людський закон не підпадають? Жадібність, наприклад, хтивість, заздрість, злостивість, марнославство? Або от вам конкретний приклад: Сталін наказав із себе бога зробити, свою подобу ідольську в церковних олтарях ставив. Найстрашніший гріх у християн вважається — ще страшніший, аніж убивство. І що? Полаяли про людське око, та й то після смерті. А зараз знову потихеньку хвалять, мовляв, при ньому порядок був. Порядок? Коли під час війни надумали по допомогу до церкви звернутися, то з’ясувалося — жодного митрополита в живих не зосталося. Тільки три архієпископи на двісті мільйонів пастви. А колись в одному тільки Києві їх щонайменше дванадцять було, архієпископів.
— Правда ваша, сестро. Але дозволю собі зауважити, що криміногенна ситуація в країні не залежить від кількості архієпископів.
— Прямої залежності, звичайно, немає. Інакше б народ у сімнадцятому році так легко від Бога не відмовився б. Але ж я вам недаремно говорила і про ті гріхи, що людському суду підлягають, і про гріхи перед Богом. Людина спочатку просто бажає добра ближнього свого — то лише гріх. Його відмолити можна. Та от якщо цей гріх у собі одразу не знищити, а певний час плекати, то настане мить, коли людина оте добро вкраде, силоміць відбере, а то й ближнього при цьому життя позбавить.
— Логічно, нічого не заперечиш.
— Колись цій логіці, як ви кажете, а по простому — Закону Божому, діточок у школі батюшка вчив. А зараз хто? Піонерська організація імені Леніна?
Справді, подумав я, а чому вчить піонерська організація? Макулатуру здавати, металолом збирати та штудіювати біографії піонерів-героїв. Таких, наприклад, як Павлик Морозов і його сімеєчка! Прекрасна, до речі, ілюстрація до Божої заповіді „шануй батька свого…“
Черниця, вочевидь, відчула, що зараз у мені відбувається напружена робота думки, бо якийсь час сиділа мовчки, лише раз-по-раз пригублюючи вже охололий чай.
— Добре, сестро Маріоніло, теоретичну частину я, здається, засвоїв. Повернемося до конкретики. Отої, як ви кажете, ворожби. Звідки вона взялася на мою голову?
— По-перше, не тільки на вашу, а на голови всього людства. А звідки взялася? Бачите, коли Божий суд офіційно відмінили, то всі оті хтиві, жадібні, злостиві, заздрісні звичайного людського осуду боятися перестали. Як там вони кажуть: лайка не грязюка, на колеса не чіпляється. А щодо, як ви кажете, кримінальної відповідальності, то кожен грішник чомусь переконаний, що то не про нього писано. Скажете — не так?
— Не скажу. Бо знаю: саме так воно і є. Фактично кожен злочинець вважає себе як не розумнішим, то хитрішим і за міліціонера, і за суддю, і за прокурора.
— Так от, ті, хто вважає себе найхитрішими, і вдаються до ворожби, бо то річ, як ви знаєте, недоказова, а відтак — непідсудна. І взагалі, дивні дива робляться у нашому світі. Батюшка покійника не має права на цвинтар провести — всупереч канону панахиду тільки в церкві править, і то вважається законним. А чаклун хорошу людину в могилу заганяє мало не в усіх на очах — і ніхто не вірить, мовляв, забобони це все, пережитки минулого.
— Так уже й чаклун? Так уже й у могилу?
— Ви ж самі з цим не раз стикалися. Ну от наприклад: живе собі людина, молода, здорова, щаслива, все в неї гаразд. Батьки тішаться, злі люди заздрять. І раптом на цю людину немов торба з нещастями падає: хвороби обсідають, в сім’ї сварки на рівному місці, робота з рук валиться. І вже ані щастя, ані здоров’я. Тане, як свічка. А лікарі та друзі тільки руками розводять. Одні кажуть — медицина безсила, інші — наче наврочив хто. А воно якраз і не наче. Бо то зумисно пороблено.