— А мої сигарети?
— Що сигарети, коли ані черговий, ані його помічник так і не змогли пригадати людину, яка їх принесла. Телепні! Хоча — й ми хороші. Як уже була така версія, то треба було її триматися. Для початку посадити когось із наших у черговій частині, аби слідкував, хто з подаруночком для Сироти з’явиться.
— Як казав у одному фільмі Ераст Гарін, „хорошая мысля приходит опосля“.
— Саме так. От ти, наприклад, нарешті вирішив одружитися. Давно пора. Бо ще трохи — і пересидів би в дівках.
— Я? Одружитися? Хто вам сказав?
— Черниця з Фролівського монастиря до твоєї мами чого приходила? Мовчи, бо наврочиш. Я сам скажу. Всі знають, що в цій обителі черниці на замовлення постільну білизну шиють, спеціально для молодят. Благословляють вони її там чи святять — то я не знаю, але попит великий. Ну, а раз твоя мама таке замовлення зробила, значить, ми скоро тебе під марш Мендельсона здаватися поведемо.
— Діди накапали?
— Вони, а хто ж іще. Стара школа! Потилицею бачать.
— І довго вони ще?..
— Як мінімум місяць. Згідно з законом маємо право пенсіонера раз на рік брати на два місяці з повною оплатою. Або на чотири. Тоді на півставки. Як домовимося, так і беремо.
— Спасибі вам велике, товаришу підполковник, але боюся, що моє особисте життя гавкнулося повністю і остаточно.
— Чого це раптом?
— Я тепер взагалі ніколи не одружуся, навіть якщо дуже прикрутить. У мене відтепер комплекс, що в першу ж шлюбну ніч з-під ліжка вилізе хтось із ваших дідів і почне вчити нас, як оте саме робиться.
Старий спочатку хотів узяти ветеранів під захист, але не витримав і розреготався. Напевне, уявив змальовану мною картину.
Відсміявся і повідомив:
— Я, до речі, не через твоє весілля до тебе прийшов і навіть не через пістолетик. Нас обох Генерал викликає.
Генерал, всупереч побоюванням, був у доброму гуморі. Не став тягти кота за хвіст, себто робити довгу передмову, а одразу перейшов до суті:
— Із цим вашим Музикантом влаштували ми хамішуцер на весь Радянський Союз. І що ви на це скажете?
Старий лише знизав плечима, а я за звичкою вискочив з реплікою:
— Добре, що не на весь Варшавський договір, товаришу генерал!
— Жартуєте, товаришу капітан? А от декому в ці дні було не до сміху. І коли я вам назву прізвище цього декого, вам теж розхочеться гигикати.
Проте у самого Генерала очі залишалися веселими.
Тут і Старий вирішив, що надійшов його час:
— Та кажіть уже як є, товаришу генерал. Ми витримаємо. Нам, як тим татарам — що Варшавський договір, що Союз нерушимий, що Шулявка з Караваївкою. Аби без цієї клятої невизначеності.
— Тільки з поваги до вас, товаришу підполковник, як до одного зі своїх вчителів… Та не треба червоніти, я правду кажу. Бо це ж ви, здається, на отій нашій „всенощній“ висунули версію щодо професійного ліквідатора.
— Може, я, а може, товариш полковник — яка різниця? Одну справу робимо.
— Саме так. Але ближче до життя. Всі старі менти добре знають легенду щодо професійних ліквідаторів, які виконують вироки злодійських судів. Акцентую — саме легенду, бо говорили про таку публіку багато, а на власні очі їх ніхто не бачив. Тому зійшлися на думці, що це легенда. Простіше кажучи, казочка для блатних початківців, аби вони дотримувалися злодійських законів. Я правильно викладаю, товаришу підполковник?
— Стовідсотково. Це як з тим татуюванням: „Не забуду мать родную“. Воно, вважай, у кожного злодюги поперек грудей навіки намальоване, а насправді — тих матерів, котрі їх породили, вони за три копійки заріжуть і навіть не почервоніють. Все правильно, товаришу генерал, казочки це для дурників-малоліток зі спецшкіл.
— Спасибі. Але є ще одна не-легенда і навіть не версія, а реальний факт. У ті часи, які ми називаємо культом особи, в МГБ існував секретний підрозділ саме для знищення людей, яких неможливо було з різних причин стратити офіційно: через слідство, суд, вирок. Як ви розумієте, була це таємниця особливої державної ваги, знали про неї, крім Берії з Абакумовим, ну і товариша Сталіна, може, ще з півдесятка чоловік. Звичайно, ці ліквідатори мали знищувати тих наших ворогів, котрі перебували за кордоном СРСР. Але існували побоювання, що подібні операції проводилися і на радянській території. Тому одразу після страти Берії та Абакумова цей підрозділ ліквідували.
— Разом із ліквідаторами?
— Ні, ви тільки подивіться на цього гумориста! Сирота, з вашої милості московські генерали тиждень кальсони прали. А вам жартики. Юрію Володимировичу доповідали, Андропова маю на увазі. Ви хоч це розумієте? І до речі, що б ви робили на місці тодішнього керівництва? Пороздавали б усім ліквідаторам зірки героїв?