— Яке „змотайся“, коли у нас на роботі зараз аврал. Поки бетон везуть — працюємо. Я й до вас прибіг тільки тому, що в другу зміну сьогодні. А так — бригадир сказав, що, либонь, скоро і спати будемо на будові.
— Ну, то частіше хрестись, „отченаша“ читай і крім лопати, лома і гранчака, нічого зайвого до рук не бери.
— Ви серйозно? От уже не думав, що мені в міліції таке порадять…
Я запевнив, що не тільки серйозно, а й перевірено. Щоправда, стосовно — де і ким, уточнювати не став. Натомість докладно розпитав, де саме наш герой-коханець „керамзіт пластає“. Мовляв, а раптом знадобиться, то де його шукати?
З’ясувалося, що це відомий усьому Києву довгобуд біля Повітрофлотського мосту. На моїй пам’яті його будували вже другий десяток років. Бетонна горгопина потихеньку тяглася в небо, але відчувалося, що ще не одне покоління ліміти зароблятиме тут мозолі і койки в гуртожитку. Неоковирний хмарочос, котрий виріс вже до десятого поверху і пхався й далі, іменувався „Кущовий інформаційно-обчислювальний центр цивільної авіації“. Найцікавіше, що коли мені довелося відвідати по роботі справжній центр, на якому обраховували, скільки пасажирів вилетіло і скільки приземлилося, то я довго шукав його на тилах учбово-тренувального загону біля аеропорту Жуляни, аж доки мене не послали в маленький, непоказний одноповерховий будиночок „стилю баракко“. Мені одразу стало зрозуміло, що красива сучасна назва будови — то лише прикриття для покращення життя великій банді чиновників з крильцями. На погонах. Але я відволікся, пробач.
Щодо проблем колишнього подавальника тенісних м’ячів, то я про них Старому доповів негайно. І одразу вніс пропозицію:
— Наші діди про результати спостереження коли доповідають?
— Як і належить — щовечора, в письмовій формі. Вони ж у нас не просто так, а на зарплаті. Кадровики вимагають, щоб згідно з інструкціями.
— А можна, щоб не тільки щовечора і в письмовій, а негайно по телефону, як тільки Музикант за прохідну кортів вийде?
— Кому, тобі?
— Можна й мені. А краще вам.
— Ні, Олексо, найкраще в чергову частину. Ти забув, що у них там магнітофон стоїть? Всі розмови фіксують, у разі чого можна і переслухати. Зараз я дам розпорядження.
— Ну, раз пішла така роздача, товаришу підполковник, то може б нашим дідам ще й фотоапарат видати, щоб фіксували будь-які підозрілі дії підозрюваного? Як ви гадаєте — впораються?
— Ти не здумай цього у Петровича питати — образиться до кінця своїх днів. У нього оперативне прикриття не раз було — фотограф на базарі. У нього фотокамера ФЕД із боковим відеошукачем, знімати можна навіть спиною до об’єкту. Не чув про такі штуки?
— Вперше від вас.
— А їх пацани Макаренка у Харкові ще до війни випускали, спеціально для оперативників. Вічна, скажу тобі, апаратура, надійна, як машинка „Зінгер“. Можна дати нею бандюзі по голові, а потім спокійно знімати, як він ногами дригає.
— Якщо так, то я спокійний, товаришу підполковник.
— Олексо, що з тобою буде, як мене не стане?
— Ну, ви вже, товаришу підполковник, точнісінько, як Дмитро Гнатюк.
— До чого тут Гнатюк?
— А до того, що він на кожному концерті на біс одну і ту саму пісню співає: „Вівці ж мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти, як мене не стане, егей!“
— Ти, божа овечко, йди працюй. Розмекався! Егей…
У себе в кабінетику я ще раз уважно перечитав щоденні рапорти дідів-оперативників. І вилаяв себе вголос та по складах. Виявляється, Музикант кілька разів заходив до одного і того ж будинку. Та оскільки в ньому проживав вигнаний з моєї подачі вахтер, то ці візити ні в кого не викликали підозри. А виявляється, там ще й екс-подавальник мешкає. Так от яким чином під дверима у бідолахи заговорене сміття з’являється. І цвяхи в одвірку. Це ж секундна справа! Страшно навіть подумати, що було б, якби у Малих Задрипанцях люди забули, що таке відьми і ворожіння!
Наступного ранку один із дідів зателефонував, ледь я переступив поріг свого кабінетику.
— Музикант пасе хлопця.
— Давно?
— Засів біля будинку ще з самого ранку, зараз в одному тролейбусі їдуть у бік Повітрофлотського мосту. Петрович з ними.
Ще за якийсь час обізвався сам Петрович:
— Музикант довів хлопця до будови, походив навколо, навіть зазирнув усередину. Це не проблема, бо там заходь, хто хоче. Але нагору не піднімався. Повернувся на корти. Зараз сидить у своїй комірчині. Відома вам дама заходила до нього вчора, перед самим кінцем робочого дня.