Ну що ж, здається, з Божою поміччю наше нескінченне, як собача пісня, слідство наближається до завершення. Всі необхідні ритуали вже пророблено. Хоча ні — треба ж іще заупокійну молитву замовити. От після цього самими дідами вже не обійдемося. Доведеться задіяти скорохватів-оперативників.
Старий на розвиток подій відреагував спокійно. Так, наче він усе життя мав справу з чаклунами-ліквідаторами.
— Втрачає кваліфікацію наш Музикант, втрачає. Це ж треба — на звичайнісінького різноробочого купився. Такого замочити можна і без усяких шаманських танців. Штовхнути його з десятого поверху — та й по всьому.
— А він, мабуть, так і збирається зробити. З тої будови сторч головою злетіти — і сигарет не треба. Єдине, що мені здається, Музикант його не просто штурхоне. Бо є ризик, що побачать, згідно із законом максимальної підлоти.
— Ну, це вже, Олексо, перебор. Звідки він знає, що хлопець до нас прибігав і що він його тепер як вогню боїться? З його позиції, то може спокійненько підійти, сказати щось на зразок: он ти де, а я тебе шукаю, кидай цю брудну роботу, тебе назад на корти беруть. І тільки-но хлопець розслабиться — легенько так підштовхнути.
— Ви ж самі вчили — не вважати підозрюваних дурнішими за себе. Чого він того нещасного собачника на узвозі застрелив? Міг же, як то кажуть, шлангом прикинутися: буцімто сам собачку шукає чи ще щось. Але якби після автокатастрофи бідолаха пригадав, що бачив напередодні підозрілого незнайомця — то тут уже б в нещасний випадок не повірили. Боюся, що він і цього разу гарненько підготує плацдарм, щоб не те що свідок — комар носа не підточив. Професіонал!
Наступні спостереження за об’єктом підтвердили наші припущення. Музикант знову з’явився на довгобуді, тільки цього разу самим оглядом прилеглої території не обмежився. По-перше, він замаскувався: одяг спецівку і кирзові чоботи. По-друге, підібрав десь мітлу з довгою ручкою і довго шастав поверхами, обдивляючись, що там і де. Видивився, здається, все. Крім переодягненого у виконроба Петровича.
Ми мали величезне задоволення, роздивляючись фотографії, зроблені старим, але надійним, як машинка «Зінгер», апаратом. Було чітко видно, як Музикант акуратно підпилює металеву поперечку на сходах. Оскільки стін у будинку ще не було, самий лише каркас, то поміж стальними вертикальними балками поприварювали арматурні прути, які правили за страховку, щоби хтось зі сходів назовні не випав. Власне, то було не стільки для техніки безпеки, скільки про всяк пожежний випадок, бо досвідчені робітники і так тримаються подалі від краю. От такий прутик Музикант і відпиляв, а потім акуратненько приліпив назад, ще й смолою місце підпилу замазав, щоб не видно було.
Пригадую, у нас ще вибухнула коротка дискусія на тему, що робити: приварити на місце страховку чи попередити хлопця? Бо якщо приварити, то можна налякати Музиканта, а хлопця попередиш — він тоді власної тіні сахатиметься. І врешті-решт перекапустить нам усю операцію по затриманню. З боку Петровича, звичайно, не обійшлося без спогадів «як було колись» і роздумів «як є зараз».
— Оця технологія, коли без риштувань, вона, звичайно, для нас, ментів, краща. Бо колись як було? Цегляна кладка всередині, а риштування назовні. Ненадійно. У сороковому, як зараз пам’ятаю, одному стаханівцю дошки підпиляли, він і загудів із самої верхотури. Ні, з бетону воно, звичайно, надійніше, а з цеглою — тепліше, то факт.
Врешті-решт вирішили арматуру приварити, але замазати смолою — вже від Музиканта. Хлопцеві нічого не сказали. Проте пильність з нашого боку посилили. Оперативники мало не у відкриту тинялися по будові у спецівках — однаково в цьому безладді на них ніхто не звертав уваги.
Тим часом у струнку картину слідства втрутилася стихія планової економіки. Закінчився бетон. Себто не зник з природи, а був завезений на якийсь інший довгобуд, де він чомусь виявився потрібніший. Робітничий ентузіазм на хмарочосі одразу переключився на доміно. Пролетарі сиділи внизу у вагончику і люто забивали козла.
Чекати милості від Держплану не годилося. Точніше, ніхто не дозволив би нам нескінченно довго тримати оперативників у засідці на будмайданчику. Зрештою, київські бандюги у вказаний період не припинили своєї діяльності. Людей продовжували грабувати, ґвалтувати і навіть завдавати їм важкі тілесні ушкодження, несумісні з життям, так у наших протоколах офіційно іменується вбивство. Світ клином на одному Музиканті не зійшовся, а кадрів у розшуку, як завжди, бракувало.
— Ви як хочете, товаришу генерал, — рубонув старий у високому кабінеті, — але цього вовка треба витягати з нори. І то негайно.