Выбрать главу

— Так нечесно, товаришу підполковник. То мене за політ фантазії лаєте, то самі київських закоханих до московського метро приліпили. Нічого ж спільного!

— Це з твоєї точки зору нічого спільного, а конторські так тобі горбатого до стіни приліплять, що й комар не пролетить.

Від автора:

Вибухи в московському метро в ті роки добряче струсонули не лише правоохоронні органи, а й всю радянську громадськість. Спадкоємці «залізного Фелікса» вимушені були дозволити оприлюднити певну частину інформації у пресі.

Звичайно, до історії на старому київському цвинтарі московські підривники не мали ніякого відношення.

Виявилося, що саморобні бомби великої потужності і досить дотепної конструкції виготовили і встановили вірменські націоналісти-підпільники. За їхнім твердженням, в такий жорстокий спосіб вони намагалися привернути увагу світу до проблеми Нагірного Карабаху (нагадаю, це було задовго до збройного конфлікту на цих теренах), а також до необхідності повернути вірменам священну гору Арарат. Матеріали судового процесу над терористами так ніколи і не були опубліковані, а їх самих поспіхом розстріляли.

Олекса Сирота:

Я розумів, що версія про вибух світить мені як мінімум погіршенням і без того паскудних стосунків з конторськими. Проте, я не поспішав від неї відмовлятися. Саме це я і сказав Старому, додавши, що радянська людина найталановитіша у світі, і як їй підіпре, то вона таку бомбу винайде, що ніяке цееру не зрівняється.

— Ти з радянського народу не глузуй, Сирота, — пригасив мій ентузіазм Старий. — Він у нас, звичайно, талановитий. Особливо на предмет щось вкрасти. Але поки що прості радянські люди у місті Києві намагалися підірвати лише одну людину — директора гастроному. Та й то з особистих порахунків. Той же самий піротехнік у провінції свою тещу в повітря висадив. На тому й погорів. І ніяких особливих відкриттів у його бомбах не було. Найпростіший механізм — вибухівка у посилці. Розкрив, пружина розпрямилася, вирвала запобіжник — і «фізкульт-привіт!» До речі, замість директора гастроному на той світ відправилися п’яні вантажники. Вирішили потай глянути, що такого цікавого їхній начальник одержав. Глянули.

— Добре, домовилися. Наш народ дурний, тупий і безталанний. Я подумаю.

— От і думай. А я піду до себе. До речі, нещасна ти людина, Сирота, якщо не можеш розслабитися. Звідки ти взяв, що до закоханої парочки не можна непомітно підкрастися? В твоєму віці брав я одну банду на Трухановому острові. Вони вистежували тих, хто там любощами займався, підкрадалися і крали їхні речі, аж до білизни включно. І ніхто з потерпілих цього не помітив! Не до того було. Так це на природі діялося. А до машини підповзти — раз плюнути. Особливо, якщо пічка шумить.

— Яка пічка, товаришу підполковник? Що у нас надворі?

— Надворі у нас травень, а щодо пічки… мені доповідали, що ти колись одну баришню в січні місяці на лавці у Піонерському парку петрушив. В заметіль, між іншим. Так не всі ж у нас такі гарячі. Мені, наприклад, щоб захотіли, вже потрібні тепличні умови. А потім, ночі цього року і в травні холодні.

— По-перше, товаришу підполковник, баришню петрушив не я. По-друге, то було не в січні і не в заметіль. А по-третє, я точно пам’ятаю, що поблизу нікого не було. А щодо пічки… то є хороший анекдот на цю тему. Про повію, яка кричить грубнику в борделі: «Ти як топиш, швицер?..»

— Знаю-знаю. Мені його ще до війни у першому класі розказали. Клієнт на ній посковзнувся і щось там зламав. І взагалі, Сирота, раз ти починаєш мені розповідати старі дурні анекдоти, тобі більше нема чого сказати. Візьми краще подзвони експертам і поцікався, чи може автомобільна пічка у «Москвичі» так закоротити, щоб сталася пожежа з вибухом.

У цей час мене врятував телефон, бо задзвонив. Трубку взяв Старий:

— Так, це я, тут, у Сироти… Кажіть, я передам… Ну, спасибі, порадували… Несіть просто до мене в кабінет, я там скоро буду.

Не встиг Старий покласти трубку на важелі, як телефон задзвонив знову.

— Так, це я, ви не переплутали. Зайшов на пару хвилин до Сироти… Знаю, мене вже поінформували… Обов’язково попереджу… Зараз буду у себе.

За мить ситуація повторилася. Але з цим співрозмовником Старий розмовляв уже не так ввічливо:

— Так, це я, ти не переплутав номер… Що я роблю у Сироти? Підбираю ім’я для його новонародженої дитини. Якої дитини? Звичайно, позашлюбної. Бо законних дітей мати не з його роботою і не з його щастям… Так, я вже знаю, а ти не мороч людині голову.