— Я на Постишева не рипаюсь. Там кава ще гірша, ніж у Любки-бардачки. І гарячої води немає — чашки холодною полощуть. А помада і чужі бацили залишаються.
— От я й кажу, Сирота, ти у нас хоч і зараза, але язика за зубами тримаєш. Тому крім тебе цю справу більше нікому доручити не можна. На, читай, вивчай і думай — як зробити, аби людина забрала свою заяву назад і щоб по Києву чутки не розійшлися. Бо буде нам непереливки.
— От усе ви, товаришу підполковник, натякаєте, натякаєте… нема щоб прийти і сказати прямо і відверто: Сирота, зводи мене туди, де найкраще варять каву. Я б одразу повів, нас би поза чергою обслужили, ми би в куточку сіли і ви мені тихенько, як блудному синові, суть виклали б…
— Слухай, ти, позашлюбний син Тараса Бульби… колись я тебе таки точно — чим породив, тим і вб’ю. А щодо суті справи, то не хотів би тобі нав’язувати готового рішення, але по-моєму — заявниця не сповна розуму. Проте, прошу поставитися з усією серйозністю, бо у людини велике горе. Працюй!
Заінтригований натяками Старого, я взяв до рук заяву, написану на подвійному аркуші із зошита в клітинку, і заглибився в читання. За кілька хвилин я зрозумів, що баранію. Бо історіями, схожими на цю, нас лякали старшокласники у піонерському таборі. Щось на взірець весільного плаття, в якому померли десять наречених. От послухай.
У однієї громадянки після важкої тривалої хвороби померла єдина молода ще дочка. Бідолаха розуміла, що її чекає, тому попросила матір поховати її в улюбленій сукні з матерії з червоної шотландки. Коли надійшла сумна хвилина, ця воля покійниці була виконана. Довга хвороба дочки і видатки на похорон змусили громадянку зробити те, на що б вона за інших обставин не наважилася: віднести до комісійного магазину деякі речі покійної. І тут на неї чекав удар, бо серед одягу, виставленого на продаж, заявниця побачила сукню, як дві краплі води схожу на доччину. Це її дуже вразило, бо сукня була не купована, а пошита обома жінками з відрізу імпортної шотландки, купленої, знову ж таки, у комісійному. Не вірячи своїм очам, нещасна матір відгорнула поділ сукні і побачила невелику пропалину від праски, зроблену нею, коли вона загладжувала низ.
Я прочитав усе це кілька разів, зібрався з думками і пішов до Старого:
— Товаришу підполковник, я, звичайно, не кравець, але знаю, що дві однакові сукні можуть бути, навіть якщо їх шили нарізно і вдома. Бо є ж усякі там фасони, викройки, схожі фігури і так далі. Але підпалина від праски — то вже щось на взірець особистого клейма. А це означає, що наші покійнички у спаленому автомобілі — то ще квіточки. А ягідки сумирно гойдалися на плечиках у комісійному магазині. Бо одяг з покійника можна зняти в один-єдиний спосіб, особливо, якщо його вже закопали. В який саме — не буду говорити вголос, але ви це прекрасно знаєте.
— Тепер ти бачиш, Сирота, чим це пахне? Що буде з комісійною торгівлею, якщо люди про це дізнаються?
— Справді, кому охота купувати ексгумоване шмаття. Згоден з вами, ситуація не просто дурна, вона безвихідна. Бо тут без санкції прокурора не обійдешся, але коли я уявлю собі, що доки ми доїдемо до цвинтаря, прокурорська секретарка обдзвонить пів-Києва… Як ви думаєте, товаришу підполковник, скільки глядачів чекатиме нас біля могил?
— Більше, ніж на похоронах члена Політбюро.
— То що будемо робити? Можна, звичайно, і вночі. Навіть краще, але знову ж, без санкції не обійдешся. Слухайте, товаришу підполковник, у мене є ідея!
— Не тягни кота за хвіст, кажи.
— По цьому цвинтарю ще один сигнал був, ми його через ту пожежу так і не перевірили. А з нього все, власне, і почалося. Дільничний розповідав: якісь типи влаштували собі з кладовища літні дачі. Квіти з могил крадуть, порядних людей лякають, у професійних жебраків хліб відбивають… і по лінії антисанітарії теж. Уявляєте, товаришу підполковник, які неподобства творяться безпосередньо неподалік центральної алеї, де поховані відомо хто.
— Сирота, натяк зрозумів. І навіть прийняв. Але людей на облаву я тобі все одно не дам. Сам знаєш, яке у нас навантаження. По-перше, горимо на роботі, як твій «Москвич» у байраці, а по-друге, немає гарантії, що хлопці триматимуть язики за зубами.
— Щодо кадрів, то ви не хвилюйтеся. Я в комсомольському оперативному загоні візьму. Ці не розляпають. Більше того — вантажівку прихопимо по лінії автодружини. А решта — то вже справа техніки.