— Ну, тепер у Ціперовичів не залишилося жодного сумніву — їхати чи не їхати, — підвів рису Олекса.
— З Ціперовичами все зрозуміло. А от навіщо ти кота мучив — скажи, будь ласка?
— Грішний, каюсь. Ти знаєш, свого часу отак уся наша Управа ганяла, мов той нещасний кіт — з прищемленим хвостом і диким нявом. І що характерно — ті, хто нам цю прищепку вчепив, розчинилися в мороці невідомості, як ми з тобою того вечора.
— Або ти, Олексо, негайно розповідаєш мені, як це було, або я напишу анонімку Маєвським.
— Шантажист! Ну, слухай…
Олекса Сирота:
Весна того року була дуже тепла, проте ми ходили мокрі зовсім з іншої причини. От уяви собі: кінець квітня, природа буяє, солов’ї голос пробують, граки вже на яйцях сидять. На Хрещатику військовий оркестр, вирячивши очі, дме в свої труби і гатить в барабани, аж асфальт тріскається. Репетиція військового параду! Природно, що на тротуарах натовпи цікавих, бо де ж іще нормальна людина може все це живцем побачити? На сам парад дідька лисого без перепустки потрапиш, а хто її простому киянину дасть?
Метрів за чотириста на тихій безлюдній вуличці допрацьовує останні хвилини робочого дня ощадкаса. Народу ані під вікнами, ані надворі не видно, всі на Хрещатику. Аж тут заходять двоє, у вилинялих брезентових штормівках, беретиках, зі спортивними сумками через плече, а головне — при бородах. Одне слово — суцільна Олександра Пахмутова, слова Гребенникова і Добронравова, «Тримайсь, геолог, кріпись, геолог…» Посмішка «смерть дівкам», а в голосі — сама ввічливість:
— Дорогенькі і кохані, ми щойно з експедиції, а тут сюрприз — телефон відключають, якщо сьогодні не заплатимо. Тож виручайте!
Дівчатка, хоч і кінець зміни, але змилостивилися:
— Ну, якщо з експедиції, то зробимо виняток. Ви тільки двері за собою зачиніть, аби якийсь ветеран не приповз права качати.
А комсомольці-добровольці їм у відповідь:
— Ми вже й так зачинили.
— От і добре. Діставайте квитанції, хлопчики.
Хлопчики і дістали. Аж дві. Одна калібру дев’ять міліметрів, системи «парабелум», а друга — шістнадцятий калібр, обріз мисливської рушниці. Страшна штука, впритул бегемота розносить.
— Вигрібайте, дівчатка, здачу ось у ці сумочки. І щоб до копієчки.
Старша касирка першою оговталася. Доки, не поспішаючи, сумку пачками асигнацій завантажувала, непомітно сигнал тривоги натисла. Потім одну пачку, наче ненароком, на підлогу впустила і доки піднімала, ще раз просигналила. Бородані спокійненько чекають, тільки на двері раз-по-раз озираються.
Наш «газик» підлетів не скажу, щоб вчасно, але й не запізно. Грабіжники саме сумки через плече перекинули, касиркам подякували і попрямували до дверей. Аж тут сирена! І гальма заверещали… Зараз! Розігналися! Наші ще не встигли з машини випасти, як по них з темного підворіття дуплетом з обрізу вовчою картеччю вліпили — аж капот задерся. Ті двоє, бородаті, назовні вискочили і свою баночку на дьоготь додали — точнісінько в бензобак. А далі — вже не за правилами — замість давати драла, пішки чи машиною, нападники до палаючого «газика» підскочили, очманілих міліціонерів висмикнули і відтягли якомога далі. Щоправда, в розплату за такий лицарський вчинок конфіскували у наших придурків пістолети. Ті, в свою чергу, були настільки вражені цією гуманністю, що навіть не зафіксували ані зовнішності нападників, ані в який спосіб вони зникли. Природно, разом з грішми. Добре ще, хоч старша касирка виявилася не в тім’я битою — накидала повні сумки, але дрібних купюр, переважно троячок і п’ятірок. Однак, і цього вистачило для дуже великого скандалу.
Спочатку влиндили нашому керівництву, а потім воно відігралося на нас. Старий після розбору польотів тільки покрутив головою і сказав у курилці:
— Щось я нічого подібного не пам’ятаю з тих часів, як ми разом з армією «Чорну кішку» Києвом ганяли. Але коли це було! Ще до війни в Кореї.
— Суцільне тобі Чикаго! — підтакнув хтось із молодих. А я не втримався від уточнення:
— Не Чикаго, а Сицилія, салага! Книжки читати треба.
— А до чого тут книжки?
— Бо в Чикаго стріляють з автоматів. Кіно «В джазі тільки дівчата» дивився? А щоб з обрізу картеччю — то це почерк сіцилійської мафії.
Тут уже наш Старий не витримав:
— Ти ще, Сирота, скажи, що сіцілійська мафія до нас на гастролі приїхала. В порядку культурного обміну. От замполіт зрадіє!
На щастя, замполіту було не до мене. Він теж заробив на горіхи по своїй, партійній лінії. За недопрацювання. Звичайно, не з бандитами, а з особовим складом. Мовляв, як це він допустив, щоб такий серйозний злочин відбувся саме напередодні важливого державного свята. Можна подумати, що бандити колись узгоджували графік своєї роботи з міліцією.