Отут Старий пішов усупереч логіці оперативної майстерності. Він видряпався на крутосхил одного з валів, наступаючи ногами на мініатюрні надгробки колумбарію, з таким гуркотом, наче пара добре підкованих коней гарцює по халтурно викладеній бруківці. Було таке враження, що Шефа чути аж на Подолі, та він цим не проймався. Якусь мить постояв нагорі, покрутив головою, а потім гукнув мені:
— В байраці світло! Здається, автомобільні фари. Бігом туди!
І з таким самим гуркотом скотився вниз, на ходу командуючи по рації, позиченій у даішників:
— Другій і третій групі оточити байрак і перекрити все, щоб і миша не проскочила.
Ми добігли вчасно. І я зрозумів майже одразу те, чого не міг збагнути механік крематорію. Він не помилився в головному — за таке видовище справді можна було втратити життя. На дні урвища стояли «Жигулі-пікап». Мої знайомі гробокопачі похапцем заштовхували в задні двері вже роздягнений жіночий труп. Якийсь мужчина, напевне, водій, стояв з брезентом у руках напоготові, аби прикрити. Я нарешті вистрелив з ракетниці, але не вгору, а згори вниз. Згусток вогню втрапив у дах машини. То був ще той феєрверк! Іскри ще не впали на землю, як ми вже котилися по схилу, ламаючи поодинокі кущики і дрібні деревця. За пару хвилин уся компанія любителів оголеної мертвої натури лежала на землі, пов’язана за нестачею наручників мотузками в характерний спосіб, відомий серед міліцейського люду, як «з далекого краю лелеки летіли». Це коли права рука затриманого за спиною прив’язується до стопи лівої ноги.
Вельми естетично! А що поробиш? Не дротом же їх в’язати. Ми ж не німці якісь, хвалити Бога.
Я відчув, що у мене тремтять ноги, присів перекурити на якусь колоду, та коли ця колода жалібно чхнула, я підскочив. Виявляється, це був мій «хрещеник», котрий набивався на зайвого «лисого». Пов’язаний, як і решта компаньйонів, він лежав трохи осторонь і, на відміну від них, не мовчав, продовжуючи вголос розпочату не відсьогодні гірку думу:
— І отак завжди! Іван, викопай — Іван, закопай. Іван, принеси — Іван, пішов на… А як Івану зайву копійку треба, так Івану в зуби!..
Я не витримав і поцікавився, з максимальною за таких умов делікатністю:
— А як щодо «Івану — по яйцях»? Щоб Іван не розмножувався?
— Вже заробив, — гірко зітхнув Іван. І помовчавши, уточнив: — Аж два рази. Сьогодні, від ваших…
Тим часом Старий уважно обійшов поле бою, відкрив «бардачок» у машині, дістав документи, погортав їх при світлі фар і підбив перший підсумок:
— Ну, з цією бандою чотирьох усе ясно. Пройшли Крим, Рим і мідні труби. А оцей, чия машина, із фраєрів. Тобто, не професіонал.
— Що, товаришу підполковник, ані фізія, ані прізвище не здибалися? Ніколи раніше не бачили?
— А тут нема чого й дивитися. Краще принюхайся. Ці лежать тихенько, а він в штани з переляку напустив. Як той пацан на Петрівці, що дублянки здирав. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. То що будемо робити із затриманими? В капезе до ранку?
— В Управу, по кабінетах і негайно ліпити, доки теплі. Ти візьмеш на себе оцього, щербатенького, а я за водія візьмусь. Он уже автозак їде, готуйтеся, хлопці, вантажити дрова!
Хтось із молодих запитав:
— А покійницю куди?
Ми перезирнулися. Справді, ледь не забули про головну фігурантку нашої нічної пригоди. Старий мене виручив:
— Викликай труповозку і вези на Оранжерейну, до експертизи.
— Вези то й вези, мені що? — молодий вже кляв себе за проявлену ініціативу. — Ви поїдете, я тут поряд з нею відпочину в очікуванні машини. Вважай, до ранку — доки здаси, доки всі папери оформиш. А до речі, яке у неї прізвище?
— А навіщо тобі прізвище? Вона в даній ситуації — всього лише речовий доказ по кримінальній справі.
— Вибачайте, товаришу підполковник, але директор цвинтаря був правий. Зашкарубли ми на цій роботі. То ця нещасна жінка для нас — екземпляр, то речовий доказ… Ви б ще сказали, що вона у нас замість живця на мародерів… Тьху!
— Чого плюєшся, Сирота? Комар до рота залетів?
— Та ні, зрозумів, яку я дурницю ляпнув. Мертвий у ролі живця — це ж треба!
— Ото нащо тобі було в Університеті вчитися? Закінчив би, як усі, Вищу школу міліції — і горя не знав би. Ну то що? Як ти там, Олексо, за випивкою кажеш? «Вйо, бо дощ і коні мокнуть»? Так ото ж… Дощу нема, а всі ми мокрі, як ті коні. Он, чуєш, зубами вибивають.