Від автора:
Військовий парад, під час репетиції якого трапилася ота халепа, був чи не останнім Першотравневим військовим парадом. Невдовзі демонстрацію сили і могутності Радянської Армії залишили тільки на сьоме листопада. Звичайно, бравурний збройний наліт на ощадкасу жодної ролі в цій заміні не відіграв, спрацювали інші чинники. І не в Києві, а в Москві.
Олекса Сирота:
Після цієї короткої термінологічної дискусії Старий покликав мене до свого кабінету і вимовив традиційне:
— Що думаєш?
— Вам видніше, — спробував я викрутитися. — Бо я про такі нальоти тільки зі спогадів старих ментів знаю. А ви, так би мовити, особисто. До того ж, на власній шкурі…
— Не викручуйся і не підлизуйся. Ті нальотчики, про яких ти тільки чув, щоразу лягали на дно і чекали, доки лягаві втомляться бігати. А тоді виринали десь-інде подалі і знову бомбили. Потім знову залягали — і так далі, і таке інше.
— Боюся, товаришу підполковник, що це вже не ті бійці, яким ви після війни маленький Сталінград влаштовували.
— Поясни. Бо я через оті розгони у начальства щось не дуже петраю.
— Дрібничка є одна, нехарактерна. Старі бандити ментів жаліли?
— Зараз! Любили! Як вовк кобилу… Особливо, коли після війни розстріл відмінили. Підстрелювали нашого брата, мов тих зайців.
— Ну, а ці бородатенькі міліцейську групу, вважайте, від смерті врятували. З полум’я витягли, та ще й повкладали зручніше. Чого це раптом?
— Ще не знаю, Олексо. Але що з цього випливає? Не з того, що я не знаю, а з цієї, як ти кажеш, нехарактерності.
— А те, товаришу підполковник, що нинішні нальотчики на дно не заляжуть. Доки двадцять два начальники ганятимуть міліцію за принципом «біжи сюди, стій там», вони нам ще один бенефіс влаштують. З феєрверком.
— Коли?
— А хоч би й завтра. Мама казала, що цього року пенсію вирішили перед Першим травня дати, аби старе покоління раділо. Ну, а те, що знає моя мама, вважайте, знає весь Київ. Включно з нальотчиками.
— Як ти собі це уявляєш? Що, я зараз піду до Генерала, доповім твоє припущення і запропоную у кожній ощадкасі озброєну охорону виставити? Знаєш, що мені скажуть?
— Вам-то, може, і нічого образливого, а Генерал заробить, як останній салага. Мовляв, що це він собі думає? Люди приходять по пенсію, бачать озброєну охорону, здогадуються, в чому справа — і в місті спалахує паніка. А головне, коли! Напередодні великого свята, Дня міжнародної солідарності трудящих. За таке можна і по партійній, і по службовій…
Загалом так воно і вийшло. Генерал погодився зі Старим, що моя версія не така вже й дурна, як здається, але ризикувати не став. Обмежився телефонограмою в Міське управління ощадкас. Порекомендував попередити касирів, аби ті однією рукою гроші приймали і видавали, а другу тримали на кнопці сигналу тривоги. Але навіть за таку дрібничку Генерал одержав по «сотці» роздовбон:
— Ви що це собі дозволяєте напередодні Першого травня паніку сіяти?
На щастя, чи на нещастя, саме у цей момент до начальницького кабінету влетів оперативний черговий з відчайдушним лементом:
— Товаришу генерал, знову наліт на ощадкасу!
Це був якраз той випадок, коли я не пишався своїм пророцтвом. Хоча б тому, що цього разу нам не просто втерли носа, над нами ще й витончено познущалися.
По-перше, гості з’явилися до однієї з ощадкас на лівому березі, навіть не поголившись. Єдине, що замінили інтелігентські берети на пролетарські картузи, а романтичні вітрівки на кондові робочі комбінезони. Проте, якщо напередодні бандити дочекалися кінця зміни, то тут приперлися серед білого дня, коли загальна атмосфера в приміщенні наблизилася до точки кипіння.
За загальним вереском: «Вас тут не стояло, куди преш, козел?» бороданів спочатку навіть не почули. І тільки після залпу вовчої картечі в стелю настала тиша. От тоді пропозиція нападників усім лягти і не рипатися була не тільки почута, а й дістала загальне схвалення. Всі лягли і затихли. За винятком одного-єдиного ветерана, котрого зачепило рикошетом у дупу. Цей лежав і стогнав.
Касири, що характерно, про вранішню інструкцію стосовно того, де їм тримати руки, забули ще тоді, коли орда пенсіонерів пішла на штурм віконечка. Тому нападникам довелося взяти все на себе. Вони не тільки особисто вигребли всю готівку у велику брудну сумку з-під інструментів, а й подали сигнал тривоги. Та ще й зачекали біля входу, доки мобільна міліцейська група з’явиться на захист соціалістичної законності. Група з’явилася — не забарилася. І одержала гостинну зустріч. Щоправда, не картеч у радіатор, а димову шашку в «газик», як тільки двері відчинилися. Хто кидав, звичайно, не помітили. Викотилися на асфальт, кашляючи, чхаючи і озираючись, зайняли кругову оборону і почали стріляти навмання. Бандити відкрили вогонь у відповідь: дуплет по радіатору, дуплет по шибам і пару прицільних з пістолету в бензобак. Потому зникли. А міліція почала, як у Михайла Юрійовича Лєрмонтова, рахувати рани і товаришів. Плюс фінансові збитки. Оскільки до викраденої пенсії довелося додати ще й розбиту вітрину в гастрономі навпроти. На превелике щастя для нашої Управи, в цьому закладі торгівлі для нормального святкування дня народження директора оголосили позачерговий санітарний день. Тому крім подряпаного пенсіонера і очманілих ментів, інших людських жертв не виявилося.