— Урок проводить заступник міністра оборони СРСР, головнокомандуючий ракетними військами стратегічного призначення…
Переляканий тезко підскочив і затулив мені рота в прямому розумінні цього слова:
— Цить, падло, бо вб’ю, а потім сам у вікно викинусь! Тепер ти хоч розумієш, у що встромили тебе і нас ці два сексуально збентежені генії?
— Якщо ти виявиш партійну принциповість і пошлеш нагору сигнал стосовно неприпустимості позашлюбних інтимних зв’язків провідних конструкторів радянської секретної військової техніки, бо це призводить… а до речі, до чого це призводить?
— До того, що на другу літеру!
— Не гарячкуй… Призводить до можливості шантажу з боку зацікавлених, недоброзичливо налаштованих елементів… Так от, якщо ти напишеш так чи приблизно так, то я тебе ні в що не встромив. Навпаки, коли все це розкрутиться, тебе відзначать за пильність. Розхльобувати цей борщ будуть інші. Але для цього мені потрібна незалежна технічна експертиза з боку професіоналів твоєї фірми.
— Нічого не обіцяю, але тягни матеріали, які в тебе є.
— Вже притяг. Вони зі мною. Тільки ти, будь ласка, врахуй одну суттєву обставину. Все це зробив, нашу експертизу маю на увазі, мій друг — капітан з науково-технічного відділу. А йому обов’язково треба дослужитися до майора.
— А тобі, Сирота, не треба?
— У мене ще капітанські погони свіженькі. І потім, я з тих капітанів, яким дуже важко стати майорами. Не тому, що дурний, а тому, що не вмію вчасно прикинутися дурником.
За кілька днів по тому мене викликав Полкан. В його кабінеті сидів охайненький старший лейтенант з емблемами юстиції на армійських погонах і в петлицях. Полковник, що характерно, нас не представив і одразу «навантажив»:
— У наших колег з прокуратури округу виникли певні проблеми. Просять нашої консультації. Це по тій, старій справі з прапорщиком, якого спустили в унітаз. Я особливо не розбирався, але Генерал в курсі і дав добро. Поїдете з товаришем старшим лейтенантом, там на п’ять хвилин всього клопоту, я думаю. Виконуйте!
Наказ є наказ. Я сказав: єсть! А потім глянув на старлея. Він подякував Полкану і рушив до дверей. Я поплентався за ним.
Замість сподіваного «газика» внизу на нас чекала чорна «Волга» з прапорщиком за кермом. Старлей мовчки вказав мені на задні двері, а сам сів поряд з водієм. Отак, не спілкуючись, ми за кілька хвилин доїхали до вулиці, котру я добре знав. Багато разів проходив повз цей будинок із завжди опущеними шторами і не раз розмірковував, що ж тут за установа. Оскільки вивіски не було, то я про дещо здогадувався. Нарешті у мене буде можливість перевірити свої давні підозри.
«Волга» заїхала у двір, ми вийшли… Старший лейтенант ввічливо пропустив мене вперед і показав рукою на потрібні двері. За ними у затишному фойє з-за столу чергового підвівся майор. Хоча, за логікою, досить було б і прапорщика.
— До Миколи Орестовича, — пояснив мій супроводжуючий, і майор кивнув на знак згоди.
Отут моя міліцейська логіка забуксувала: як я досі знав, у військовій прокуратурі, як і в будь-якій військовій частині, старших командирів на ім’я та по батькові не називають. Це прийнято в Конторі. Але чекісти армійську форму не натягають. Вони як правило ходять у цивільному або у своїй власній, з синіми кантами та петлицями.
Ще більше здивував мене сам Микола Орестович, бо він був зодягнений в мундир полковника-артилериста. Перша фраза теж додала мені відповідного настрою:
— Сідайте, Олексію Михайловичу. Почувати себе як вдома не пропоную. Не та ситуація і не та організація.
Я дійшов висновку, що краще поки що пограти в мовчанку. Кивнув і сів. Микола Орестович теж вмостився у своєму кріслі і з дружньою посмішкою розглядав мене кільканадцять секунд. Досі я здибав лише двох людей, котрі посміхалися так, що їхні очі при цьому залишалися холодними. Нічого доброго ці обидва мені не зробили. Швидше навпаки…
— Кави, чаю чи одразу до справи, а вже потім — як складеться?
— Сказав би: одразу до справи, Миколо Оpecтовичу, але раптом «потім» якраз і не складеться? Тому — кави, прошу.
— То залежить, — відгукнувся Микола Орестович, але не став уточнювати, а віддав коротке розпорядження по внутрішньому телефону. Каву приніс той самий старший лейтенант, тільки цього разу він уже зняв кітель і на погонах на сорочці, я побачив емблему залізничних військ. М-да, люблять тут бал-маскарад влаштовувати.
— А скажіть-но мені, Олексію Михайловичу, у який момент ви зрозуміли, що у вбивстві закоханих ініціатива належала не конструктору, а його колежанці?