— Не одразу, але ще коли їх разом побачив. Коли зрозумів, що їхні алібі базуються на свідченнях один одного. Дещо, звичайно, непокоїло і раніше, як ота вирвана вибухом кришка бензобаку. До речі, ви їх уже пов’язали чи це теж таємниця державної ваги?
— Будемо вважати, що вони ізольовані від зайвих контактів і розмов.
— І судитимуть, звичайно, за зачиненими дверима…
— Вони у юрисдикції військового трибуналу, якщо вас це тривожить. А там свої правила.
— Дозвольте запитання, Миколо Орестовичу. Ваших слідчих, вочевидь, крім отої маленької штукенції, яку ви мені показували, решта не дуже обходить?
— Ні, чому ж. То цікаво. Тобто, це навіть необхідно для того, щоб зрозуміти, так би мовити, першопричину злочину.
— Тоді ще одне, сподіваюсь, останнє запитання. А якби оті згорілі бідолахи залишилися живими? Скажімо, встигли з машини вискочити або взагалі на момент вибуху їх там не було — в машині? Наприклад, вийшли повітрям подихати. Що тоді світило б винахідникам?
Полковник відповів не одразу. Знову струсонув кистю правої руки, потім постукав пальцями по столу, допив свій уже захололий чай, нарешті глянув мені у вічі — холодно і відсторонено, без усякої люб’язності чи навіть зверхності.
— Навіть якби так сталось і все відбулося б салютом над цвинтарем і спаленою машиною, то все одно спочатку про цих кулібіних казали б: щось я таких не пригадую, а потім: ми впевнені, що таких працівників у нас ніколи не було. Ви щось наплутали.
— А дитина?
— Яка дитина? Ах, цієї… ну, на щастя, вона ще маленька, нічого не розуміє. Ви здогадуєтесь, які черги у райвиконкомах на усиновлення? От і у нашій організації є чимало порядних працівників, котрі мріють про щастя батьківства.
— Я зворушений, Миколо Орестовичу. А Фелікс Едмундович — той взагалі вам аплодує з того світу.
— До чого тут ваш Дзержинський? Він з нашою структурою не мав нічого спільного. Але ви задалеко відійшли від основної теми, товаришу старший інспектор міліції. Захопилися за звичкою. Що у вас там ще стосовно особистісних характеристик і підозрюваних, і потерпілих? Розказуйте, не соромтесь.
— Та так, товаришу полковник, дрібнички. Особливо щодо потерпілих. Справа в тому, що вони ніколи не були коханцями. Більше того — навіть не знали одне одного.
Ефект перевершив мої сподівання. У полковника в прямому розумінні цього слова одібрало мову. Він тримав паузу так довго, що навіть всесвітньо уславлені актори вдавилися б від заздрощів.
Я вирішив пожаліти його і продовжив свої викриття:
— Звідки ми знаємо, що обидві сім’ї бодай один раз побували в спільній компанії? Нізвідки. Я не знайшов жодного стороннього свідка, котрий би це підтвердив.
— Тоді якого… біса, Сирота, знадобилися всі ці підривні роботи? Не могли розвестись, як усі люди?
— Не кажіть! Я, щоправда, як людина неодружена, через цю процедуру не проходив, але як працівник міліції і член КПРС дещо можу сказати. Подивіться: керівництва обох підозрюваних дивилися крізь пальці на їхні любовні ігри, доки все це не виходило поза межі режимних об’єктів. Мовляв, маленька людська слабкість, яку не треба підшивати до особових справ. А розлучення в особову справу йде. І принагідно може добре зашкодити. Наприклад, якщо тебе представляють на державну премію або ще на якусь високу відзнаку.
— Їхня остання розробка, Олексію Михайловичу, тягла на Ленінську. Вони йшли другим і третьою в списку. А якби ви дізналися, хто йшов під першим номером… «Жигулі» — то йому Устинов подарував у порядку заохочення. Головні нагороди були попереду. Тепер не будуть.
— От бачите, я не помилявся. І їй теж, як не крути, розлучення найближчим часом не світило. Щоправда, не тільки через Ленінську премію. Чоловік у неї, хоч і невелике цабе, але в Раді Міністрів працював. Там теж не дуже люблять, коли радянські сім’ї руйнуються. Ні, що не кажіть, але статус нещасної вдови або згорьованого вдівця в усіх відношеннях набагато кращий. Пожаліють, підтримають, відзначать поза чергою — щоб рани загоїти. Народ у нас загалом добрий.
— Народ у нас, капітане Сирота, загалом дурний. І тупий, як сибірський валянок. Бо сьогодні на очах у батальйону «секретчиків» і «режимщиків» парочка закоханих ідіотів майструє — з казенних матеріалів! і на секретному виробництві!! — радіокерований фугас!!! І спокійнісінько виносить його за ворота… А завтра ще якась пара збоченців зляпає атомну бомбу для тещі, яка обіцяла подарувати на весілля «Волгу», а потім роздумала і забрала її назад. У що ми перетворимо країну, я вас запитую, Олексію Михайловичу?