А він мені теж кричить:
— В машину!
І що найстрашніше — без мату.
Наш черговий «газик» уже копитом б’є, Полкан, мене випередивши, перед начальством дверцята розчиняє, ми всі, мов підстрелені зайці, падаємо на сидіння, і водій водночас врубає сирену і повний газ. Я прикушую язика, Полковник лупить ногами в дах кабіни, а головою в живіт Старого, ну, а Генерала заклинює між важелем коробки передач і гальмом.
Десь за кілька хвилин, коли ми нарешті розповзлись по місцях, я тихо запитав Старого:
— Що сталося? Німці Фастів узяли?
— Гірше. «Стоп-сигнал» з балкону викинувся.
Я більше нічого не питав, бо мову одібрало.
«Стоп-сигналом» — за колір волосся — ми дражнили колегу-інспектора з нашого ж таки відділу розшуку. Хороший хлопець, нічого такого занепадницького за ним не помічалось. І пив не більше, ніж усі, і дружина його не кидала, бо, як і я, неодружений. І на тобі — самогубство! Це навіть не аморалка з підозрою у скоєнні важкого злочину. Це вже катастрофа з наступними оргвисновками.
Розумієш, нормальні менти не завжди своєю смертю вмирають. Хоча в їхньому житті бандитські кулі чи ножі трапляються набагато рідше, ніж у кіно. Після війни, кажуть, було — вибивали нашого брата, як городошні рюхи битою. Тільки тріски летіли. А після того, як ввели «вишку» навіть за поранення міліціонера, то життя для нас стало якщо не веселіше, то принаймні легше. Інша справа, що доганяли в розквіті сил виразки шлунку та інсульти всякі — теж на службовому грунті. Але то вже таке — видатки виробництва.
Але самогубство міліціонера — то суцільний жах для всіх без винятку. Бо тут дві основні причини: або сплутався з кримінальним елементом і дійшов разом з ним до ручки, або перепрацював і психіка зробила «тю-тю». І перший, і другий варіанти для нашої організації вельми небажані. Одразу починають сипатися листи у партійні та державні органи зі стандартним змістом: довели, досмикали, запхнули хорошу людину у зашморг.
А керівництво теж гади підколодні — не вберегли чесного і принципового. Ну, а на кожний такий лист одразу перевірка вчиняється, комісії під нашими дверима в черзі стоять. Дурня повна, прости мене, Господи! Тому, як ти розумієш, дізнавшись про трагічний факт самогубства, Генерал не те що в службовому «газику» — верхи на паличці помчав би на місце інциденту, якби довелося.
Прибули швидко. По дорозі придушили всього одну псяру і перелякали кількох пенсіонерів, які вперто дибали на червоне світло. У дворі дому, де жив наш колега, звичний антураж. Покійник нашвидкуруч прикритий якимсь шматтям, з-під якого повільно і недобре повзе по брудному асфальту темно-червоний струмочок. Дільничний інспектор цікавих ганяє, під стіною машина «швидкої допомоги» стоїть, а коло неї двоє в білих халатах перекурюють. Експертів наших ще не видно. Напевне, їдуть…
Генерал з Полковником бігцем у під’їзд і до ліфта, я за інерцією слідом за ними, але Старий мене за рукав притримав:
— Не біжи, синку, встигнеш. Постій краще отут. Пороздивляйся навколо.
— Хто повідомив?
— Якась знайома подзвонила.
— Здогадуюсь, хто.
— Випадковий зв’язок?
— Та ні, майже узаконений. А чого це наше начальство так швидко побігло?
— Ну, ти, Сирота, наче перший день служиш. А посмертну записку вилучити, доки її ще ніхто не бачив. Щоб зайвих розмов не було.
В цей час нас погукали згори. Полковник стояв на балконі і жестами наказував піднятися. Ми так і зробили. Нареченої тепер уже покійного колеги я не побачив. Здається, плакала десь на кухні. Ми зі Старим синхронно глянули на Полковника. Той мовчки розвів руками, мовляв, сам нічого не розумію. Генерал тримав обома руками долоню мами покійного і говорив, як на громадянській панахиді:
— Від імені особового складу і керівництва… глибоке співчуття… поділяємо ваше горе…
Стандартний набір дурниць, але на власному досвіді знаю, що в такі моменти нічого розумного в голову не приходить.
— Докладемо всіх зусиль… слідство доручимо найкращим співробітникам…
Старий із-за спини Генерала пальцем намалював у повітрі перехрещений прямокутник. Листа, мовляв, знайшли? Полкан зрозумів одразу і заперечливо похитав головою.
— Капітан Сирота, — о, це вже Генерал до мене, — про результати розслідування будете доповідати безпосередньо мені.
— Єсть доповідати, товаришу генерал!
Доповідати доведеться, і таки безпосередньо.
Принаймні, доки не знайдемо розумного пояснення такого божевільного вчинку, як самогубство.
— Ще раз співчуваємо… зараз прибудуть наші експерти, а нам пора, вибачайте, служба. Товаришу підполковник, товаришу капітан, вас я попрошу побути тут, прослідкувати, щоб усе було гаразд.