Хлопці з НТО, як завжди, заповнили собою всю квартиру і заходилися ляскати затворами фотокамер, присвічувати ліхтариками відбитки пальців та посипати їх отим своїм порошком. Аби не заважати, ми зі Старим вийшли на балкон. Тіло колеги вже забрали і відвезли, двірничка, голосно лаючи несвідомих дітлахів, тягла через двір гумовий шланг, пенсіонери юрмилися навколо лавочки, жваво обговорюючи подію. З вулиці забігали якісь особливо цікаві… одне слово, суєта суєт.
Я стояв, вчепившись у поручні, дивився на вологу пляму там, внизу, і думав: що ж примушує молоду людину ставити посеред життя отаку червону крапку?
Встромились експерти, сказали, що у них уже все зроблено. Можна й нам понишпорити. Ми відібрали альбом з фотографіями, кілька записників, переважно з телефонами та адресами, товстий загальний зошит, помережаний виписками з якихось книг… Старий пошукав очима, у що б усе це запакувати. Я знайшов на кухні модний кульок з розпелеханою Аллою Пугачовою, запитав у господині, чи можна взяти. Вона махнула рукою, навіть не поглянувши у мій бік: беріть, що треба. Ще розігналися було поговорити з подругою покійного, заплаканою, але гарною білявкою, та вона мовчки зайшла до кімнати, сіла поруч із матір’ю, обняла її і обидві жінки закам’яніли у спільному горі. Ми незграбно відкланялись і пішли.
Складалося враження, що Старий забув про існування ліфта. Він рушив донизу сходами і десь між третім і другим поверхом нарешті видав:
— Сирота, от ти людина грамотна, з вищою освітою. Скажи, буває таке, щоб доросла твереза людина випадково випала з огородженого балкону?
Питання було, звичайно, риторичним, бо Старий на своєму віку й не такого надивився. Але я підтримав хід його думки:
— І не таке буває, товаришу підполковник. Ну, от вам для прикладу ситуація: на трупі дві вогнепальні рани. Обидві впритул. Перша в області серця, друга — в скроні. Яка причина смерті?
— Звісно, вбивство. Пальнули спочатку в серце, а потім для надійності ще й у голову.
— А от і ні! Стовідсотково самогубство.
— Як це? Для такого висновку навіть наші судмедексперти стільки не вип’ють.
— Якби це не було при свідках, ніхто б, звісно, не повірив. Але покійний у стані афекту спочатку пальнув у серце, але воно у нього було з рідкісним дефектом — трошки відхилене. Куля пройшла навиліт, і він навіть не втратив свідомості. Тоді самогубця приставляє пістолет до скроні — отут уже напевне.
— Сам вигадав, щоб мене заспокоїти, чи хтось розказав?
— Класичний приклад з підручника судово-медичної експертизи. Згадується на всіх лекціях.
— Підручники писати і лекції читати кожен зможе. А от в нашу шкіру їх би, всіх цих викладачів чужого досвіду…
Отак у жвавій теоретичній дискусії ми дісталися назад до Управи і за традицією зайшли спочатку до моєї «шпаківні».
— Говорили-балакали, Сирота. Тепер давай думати. Кажи, що знаєш.
— Те, що й усі. Не факти, а суцільна службова характеристика на представлення до чергового звання: сумлінно виконував, працював над собою, користувався авторитетом… Не ображався, коли його Стоп-сигналом обзивали.
— А з клієнтурою у нього які стосунки були?
— Кажу ж, як у всіх. Мав, звичайно, своїх інформаторів серед цієї публіки, але все легально, згідно з інструкціями.
— Може, погрожував йому хто?
— Та ні, не чути було такого. І потім, одна справа дурницю ляпнути під час затримання, а інша — лягавого до самогубства довести.
— А може, у нього зі здоров’ям щось було?
— Розтин покаже… Ще версії будуть?
— А версії — це вже твоя справа, Сирота. А моя — доводити їх до рівня, доступного вищому керівництву.
— Спасибі, товаришу підполковник.
— За що?
— За те, що не спитали, як би я вчинив на місці Стоп-сигнала.
— Ну, я ж не замполіт якийсь.
— Я б застрелився, товаришу підполковник, у серце, як Маяковський. Бо вниз головою, з балкону — то не естетично. Треба ж думати не тільки про себе, а й про тих, хто буде справу розслідувати.
— Тьху на тебе, йолопе! Дивись, накаркаєш!
Старий пішов до себе, а я взявся переглядати вміст кулька. Ніяких зашифрованих прізвищ та адрес у записниках не виявилося. Щоправда, не скрізь стояли повні дані. Часом самі лиш імена чи ім’я та по-батькові, але багато хто так робить. Не було там нічого й близько схожого на злодійські «кликухи» чи агентурні псевдоніми. В загальному зошиті — виписки з книг по судовій психіатрії перебивалися цитатами з трактату, який я особисто ніколи не бачив, але зустрічав посилання на нього у Івана Єфремова. Називалася ця праця «Молот відьом» і вивчав її покійний колега в читальному залі «Академки». Абонент до цієї серйозної бібліотеки лежав у шухляді його робочого столу.