Подзвонив Старий і поскаржився:
— Зовсім ти, Олексо, мене затуркав зі своїми підручниками. Я ж тобі головного не сказав: батько покійного працював у нас в Управі. Ти з ним на кілька років розминувся. А старі кадри його добре знали.
— І що з ним?..
— На пенсію пішов за пораненням, а помер від інсульту. Лікарі кажуть — одне з іншим пов’язане.
— Таке буває, товаришу підполковник. Ніколи не знаєш, де і що тебе дістане. От є такий народний артист Дальський у театрі Франка…
— Знаю добре. І з кіно, і в театрі бачив. То що?
— А те, що все життя на здоров’я не скаржився, а якось затягли його нарешті в поліклініку, кардіограму зняти. Бо інакше путівку до чекістського санаторію не виписували. Ну, він лежить на кушетці, з лікаркою жартує. А та на кардіограму глянула — і волосся дибки. Бо у артиста, виявляється, глибокий інфаркт пішов. І ото вже рік минув, а він ще досі не видряпався — доліковується. А якби його на вулиці хапонуло?
Старий погодився зі мною і поклав трубку.
Насамкінець дня надійшли експерти. Теж нічого втішного не повідомили. Сторонніх відбитків пальців у квартирі ніхто не залишив. З балкону він теж випав сам, без чиєїсь допомоги. Хлопці з моргу на Оранжерейній теж не зволікали, але й їхня попередня інформація мою роботу не полегшувала. Слідів алкоголю ані в крові, ані в шлунку не виявлено. Щоправда, покійний перед смертю випив чашку кави, але то, як відомо, не причина. Я втішив себе думкою, що зопалу народжуються тільки діти, а не слідчі версії, і вирішив трішки зачекати, принаймні доки покійник спочине вічним сном на Берківцях поряд зі своїм батьком.
Медексперти дозволили поховати тіло несподівано швидко. Оскільки слідство було ще не закінчене, то провели ми колегу в останню путь стримано, але по-сімейному. За поминальним столом, як водиться, про небіжчика говорили тільки добре, проте кілька дрібничок за мою пам’ять зачепилося. Мама скаржилася, що в останні місяці син надзвичайно втомлювався, точнісінько як його батько перед смертю. Тільки той спінінги майстрував для розрядки, а цей прийде, ляже і лежить. Навіть до подруги своєї став рідше ходити. Дещо додала і сама подруга у відповідь на мої співчуття стосовно шлюбу, який не відбувся:
— Спасибі, Олексо, на доброму слові, але мені це не загрожувало.
— Що саме?
— Ну, загс, розпис, штампи, букети, марш Мендельсона… І не тому, що він зволікав, а я була проти.
— Можна подумати, що ти взагалі не збиралася за нього заміж.
— Чому ж — збиралась. Але за однієї умови: якби він пішов з цієї вашої клятої роботи. Бо я для нього, особливо останнім часом, була пікантною коханкою для розрядки. А законною дружиною — ота ваша клята служба, котра «и опасна, и трудна».
— Ну, я розумію, кіно — то одне, а життя — то інше. Знаменський зі своїми Томіним і Кібріт в нашій Управі ходили б у доганах, як сільський пес у реп’яхах.
— От бачиш, Олексо, той, хто «кое-где у нас порой честно жить не хочет», лазить собі по світу здоровісінький. І голова у нього не болить. А мій чесний вже на тому світі.
Я зрозумів, що далі продовжувати розмову — то надто жорстоко. Вибачився, пообіцяв, як щось дізнаюсь, то звичайно ж, негайно повідомлю. На превелике моє здивування, це сталося мало не наступного дня після поминок. Медексперти таки дошукалися причин смерті колеги. Виявляється, його молоде життя обірвалося в результаті не самогубства, а нещасного випадку. І отой випадок виглядав приблизно так (якщо перекласти на людську мову п’ять сторінок суцільних медичних термінів) — у колеги закрутилася голова, він, нічого не підозрюючи, вийшов на балкон вдихнути свіжого повітря, сперся на поручні і зненацька втратив свідомість. Верхня половина тулубу різко пішла вниз, потягла за собою нижню — і все. А ота сама втрата свідомості, виявляється, пояснювалася якимсь рідкісним спазмом коронарних судин головного мозку.
Пам’ятаю, прочитав я всю цю, як каже Старий, «галіматню» і запитав у наших мудрагелів з вулиці Оранжерейної:
— Стосовно спазму коронарних судин людського мозку, та ще в рідкісних формах, я, звичайно, не фахівець. Але пару разів по довбешнику добряче одержував так, що вирубався. Але при цьому у мене спочатку підгиналися ноги і я падав на п’яту точку, а не фізією вперед, мов підтятий.
— Бачите, шановна жертво хуліганського елементу, — заспокоїли мене медики, — коли ви втрачали свідомість, то стояли в ерекційній позиції, або, кажучи по-простому, вертикально. А покійний колега, ймовірно, на той момент перехилився через поручні. Ну, побачив щось або гукнув його хто знизу.