Я запам’ятав розмову з фізруком і знову поринув у розшуки підозрілого спортивного малокаліберного пістолета. Півдня ходив та їздив, півдня відбирав пояснення та знімав копії з документів, увечері підбивав підсумки, вранці доповідав Старому, і все починалося спочатку.
Якогось дня Старий замість звичного: «Іди працюй, я доповім» вимовив:
— Сідай і слухай.
А послухати було що.
— Сирота, ти пам’ятаєш, до кого все на сьомий день доходить?
— До жирафи, товаришу підполковник.
— А на чотирнадцятий?
— Боюсь помилитись, але хіба що тільки до нашого замполіта.
— Вгадав! Оце заходжу я вчора до Генерала з рапортом, а це ляпало там уже сидить. І такий надутий, аж шви на спині порозходилися. А наш начальник каже мені: оце, товаришу підполковник, партія знову прийшла нам на допомогу. Товариш замполіт свою версію пропонують. Я їм: до нашого берега що тільки не приб’ється — як не версія, то ще щось. А цей гиндик почервонів і бовкнув, що я, мовляв, не розумію політичного підтексту злочину.
— Вибачайте, товаришу підполковник, що я вас перебив, але, здається, здогадався, в чому справа. Дозвольте?
— Ну, вгадуй.
— По цьому узвозу, крім звичайного транспорту двічі на день, вранці і ввечері одна відома всім машина катається. На Орджонікідзе і звідти. Причому, у весняно-осінній період. Бо взимку цей товариш живе на Десятинній.
— Вгадав, Олексо, вгадав. Уявляєш, що було далі, чи мені розказати?
— Не позбавлю вас задоволення.
— Я цю маячню вислухав і спокійно кажу: версія відпадає, бо собачника вбили з «мєлкашки». А по тій машині, на яку ви натякаєте, треба лупити з гармати. А ляпало мені: нічого не відпадає, злочинець міг там рекогносцировку робити. І нахапався ж словечок, він хоч сам коли-небудь бачив, що це таке?
— Звідки, товаришу підполковник? Просто у нього часу вільного багато, от він і читає книжечки про майора Проніна та про розвідника Кузнєцова. А сам, між іншим, в останній доповіді авангард з ар’єргардом переплутав. І вийшла повна крамола, що наша партія не попереду йде, а пасе задніх.
— З нього станеться. Проте я його не цим додавив. Коли він зрозумів, що стосовно рекогносцировки щось не те ляпнув, то почав на ходу нову версію висувати, мовляв, злочинець стояв там із гранатометом, а пістолет мав для самооборони. Ну, я його і дістав. Кажу: згідно з експертизою і показаннями свідків вбивство сталося десь близько дванадцятої години дня. На цей час згаданий вами товариш не катається в спецмашині узвозом, а давно сидить на своєму робочому місці і керує республікою. А от вас, товаришу замполіт, я вже кілька днів на вашому робочому місці застати не можу. Ані о пів на десяту, ані о дванадцятій.
— Знову перепрошую, товаришу підполковник, але одне лише запитання: наш комісар мовчки з кабінету вискочив чи послався на справи?
— Не вискочив — катапультувався! Аж задиміло. Але я тебе не для того затримав, щоб байками тішити. Ти сам якусь нормальну версію маєш? Мовчиш? Так ото ж… Хлопці, здається, всі ми дурню робимо. Бо вхопилися за отой пістолет, як дитина за цяцьку. Слава Богу, що ще не почали розробляти оточення отого собачника. Бо він — стовідсотково випадкова жертва. Що скажеш?
— Подякую за будь-яку слушну пропозицію.
— Я так вважаю: доки ми не встановимо, що той ворошилівський стрілець у кущах робив зі зброєю напоготові, то будемо тупцювати на одному місці, мов та кімнатна собачка, коли їй надвір прикрутить.
— Спасибі, товаришу підполковник. Будемо працювати.
— Іди працюй. Тільки от іще — щоб не забути: дзвонила мама нашого рудого бідолахи, запрошувала на сорок днів. Ми там якісь речі у нього брали, вони, здається, у тебе.
— Лежать у сейфі. Сам збирався завезти.
— От і добре. Заразом і віддамо. Теж пам’ять про сина…
З власного досвіду я знав, що ніколи не треба відкладати на завтра те, що можна зробити післязавтра. Найкраще зайнятися цим сьогодні, інакше вилетить з голови. Я повернувся до кабінетику, поскладав на підвіконня всі папки з паперами по невловимому пістолету і дістав із сейфу речі рудого колеги. Не розумію, чому, але вирішив іще раз усе перегорнути.
В записних книжках не знайшов нічого нового. Єдине, на що зараз звернув увагу — дуже мало номерів домашніх телефонів. Самі службові. Нікуди не дінешся, така в нас робота, що на дружбу і навіть нормальні знайомства хронічно не вистачає часу.
Я відклав записники вбік і почав гортати загальний зошит. Тільки зараз звернув увагу, що на самому початку, на першій сторінці, написане одне слово — як заголовок: «Чортівня». Вочевидь, коли передивлявся цей конспект вперше, сторінка злиплася з обкладинкою. Таке буває.