Выбрать главу

Як казала одна моя хороша знайома, ніщо вас, чоловіків, не навчить. Якусь годину тому зачитався на перехресті — і що одержав? Не встиг отямитися — і знову встромився носом у друковане слово, нічого навколо не помічаючи. За мить я переконався, що життя надто допитливого мента — то не війна, де снаряди не влучають двічі в одну і ту саму воронку.

На порозі пошти вітер так шарпонув з моїх рук газету, що я її ледь не випустив. Доки я приборкував усі дванадцять аркушів літературного тижневика, над моїм вухом почулося розгніване: стоять тут всякі! Потім я аж хитнувся, відсунутий міцною рукою, і повз мене на вулицю навіть не вийшла, а вибігла якась дама. Напевне, вона поспішала до тролейбуса, що мав ось-ось відійти від кінцевої зупинки, але не встигла зробити і кількох кроків. Глухо гухнуло, і в обличчя мені бризнуло щось тепле. Я рефлекторно затулився газетою, а коли опустив її, то побачив мертву жінку на тротуарі, перекинуту господарську сумку і знаряддя вбивства — шмат старого карнизу. Підвів голову, автоматично прикинув: висота будинку, помножена на швидкість польоту уламка — ой-ой! Навіть не варто придивлятися до трупа.

Оперативна група довго вовтузилася і на даху, і на горищі, але так і не дійшла згоди, що ж то було — нещасний випадок чи замах. А я повернувся до Управи з чітким переконанням, що камінь летів саме в мою голову. То я мав би лежати впоперек тротуару, розкинувши мізки по асфальту. І з таким настроєм пішов до Старого і виклав йому всі події сьогоднішнього дня, за винятком історії з Жопсею.

Старий задумливо похитав головою і зітхнув:

— Ти не ображайся, що я на тебе по телефону накричав. Мене якраз начальство добряче прочистило за повну відсутність результатів по вбивству на узвозі.

— Якому вбивству?

— Ти що, з дуба впав, Сирота? А що ти робив усі ці дні? Шукав пістолет чи каву пив?

— А, он ви про що. Це вже ви мені вибачте, товаришу підполковник. Але коли тебе спочатку пхають під машину, а потім оббризкують чужими мізками, то знаєте… організм дає дивні реакції.

— Бери себе в руки і починай реагувати нормально. Які у тебе результати?

— Ми що, ще не закрили слідство за відсутністю доказів? Чи може, вдова собачника примудрилася вручити скаргу на нас особисто Л. І. Брежнєву?

— Гірше! Ця стара сучка породичалася з нашим Генералом!

— Ви кого маєте на увазі? Я так розумію, вдову собачника?

— Її, заразу кривоногу! Немає у світі справедливості, Сирота. От що заважало їй самій прогулятися з собакою до гайка? А дзуськи, чоловіка послала. А він, може, хорошою людиною був…

— Я в цьому навіть переконаний, товаришу підполковник! Але як розуміти — породичалася? Вона ж бездітна. Господи, невже вона у нашої Генеральші чоловіка відбила? Кінець світу!

— Кінець світу відкладається, Сирота. Так що давай цигарку. А тепер слухай: породичалися вони не самі, звичайно, а через оту клишоногу псину, як її там кличуть? Китаєць, чи що?

— Та ні, пекінес. Але як вони могли породичатися, коли у Генерала вівчарка? Ми ж йому подарували на день народження. Він ще пожартував: спасибі, хлопці, що не лягаву. Значить — поважаєте… Як же це можливо? Тому пекінесу треба табуретку підставляти, щоб до неї дістатися! Ха! Ну й любов!

— Сирота, тебе пора вже показувати по телевізору замість того, котрий з кулінарного технікуму. Ти забув, що у нашої Генеральші теж пекінчик, тільки сучка. Я ж тобі казав, що кожна людина підбирає собі собаку по своїй подобі. Товстий ніколи не заведе хорта, а лисий — пуделя. Кучеряві чомусь не люблять боксерів. І так далі. А тепер пригадай нашу Генеральшу. Зроби їй спільне фото з цією пекінкою — мама й доця!

Ми весело розреготалися, зиркнувши на стелю, бо генеральський кабінет був саме там, поверхом вище. Після чого Старий констатував:

— Так от, Сирота, кепські наші справи, бо у цих собачників і любов не така, як у людей. Звели, одне слово, генеральську сучечку з песиком тієї вдови через собачий клуб.

— Планова в’язка називається.

— Планова вона чи позапланова, то вже діло десяте. Головне, що ці старі с…, хазяйок маю на увазі, породичалися. Вдова нашій усе виляпала, а та в крик: бідний песик сиріткою залишився, а міліція спить! Вертається наш Генерал додому, втомлений як сто хортів, а тут йому з порогу замість вечері — засідання Політбюро! І так вона його з вечора накрутила, що вранці ми це добре відчули. Почалися ці, як ти кажеш, танці…

— Туземні народні танці в Київській губернії, товаришу підполковник.

— Туземні вони чи не туземні, але завтра з Божою поміччю почнемо по новій. А сьогодні ти ще напишеш мені пояснення, за що Жопсю образив.