— В такому разі вибачай, що потривожив.
— Тільки не кажи, що все це виключно з турботи про подругу полеглого товариша. Сподіваюся, ти не зробиш такої дурниці, як твій улюблений Костянтин Симонов.
— Якої дурниці? Я нічого не знаю.
— Коли помер його фронтовий друг Семен Гудзенко, до речі, киянин, на сусідній з тобою вулиці жив, Симонов кинув свою дружину і оженився на вдові. А Валентина Сєрова спилась остаточно так, що й поховати було нікому. Кажуть, ханиги з-під гастроному її в останню путь спорядили.
— Заспокойся, я задля тебе своєї дружини кидати не буду. Хоча б тому, що у мене її немає. Якщо жарт невдалий — пробач.
— Сирота, недаремно про тебе Вітя говорив, що коли ти щось комусь кажеш, то це зовсім не те, що ти думаєш, і абсолютно не відповідає тому, що є насправді. Тож кажи, як уже прийшов, чого тобі від мене ще треба. Бо інакше б просто подзвонив.
— Та щодо Вікторової роботи дещо.
— Тут з мене кепський помічник. Мене його робота не цікавила. Вся ця сищицька веремія якось, вибачай, не збуджувала.
— Та ні, тут справи серйозні. Хоча й дуже дивні на перший погляд. Уяви собі, що взірцево-показовий інспектор карного розшуку раптом неофіційно, без дозволу і без відома начальства починає власне розслідування. Причому, вельми серйозно, так, що занедбує навіть свої особисті справи. Я з чистої цікавості вирішив перевірити, чим же Вітя займався, — і вже на половині шляху мене ледь не вбили. І то не один раз, а принаймні двічі. З одного боку, я переконався, що цікавість моя була небезпідставна, а з іншого — ніяк не можу вирахувати, куди ж вона мене приведе.
— А туди ж, Олексо. Головою з балкону. Хочеш щось знати про його приватне слідство? Толком нічого не скажу, бо завжди уривала його розповіді про роботу. Кілька фраз, пару фактів, от і все, що запам’ятала. Тобі як викладати?
— Як у школі. Від Адама з Євою. Або від тисяча дев’ятсот сімнадцятого року. Тобто, з самого початку.
— Спочатку він вирішив написати дисертацію. Я навіть зраділа, бо думала, що він після захисту перейде, як мінімум, на викладацьку роботу. А я перестану боятися телефонних дзвінків. І от він мені каже якось: дивна річ — у нас у Києві з’явилися зайві автокатастрофи і зайві самогубці. Я не зрозуміла, як це зайві. Виявляється, його допустили до закритої статистики, і то не такої, загальної, мовляв, стільки-то розбилося в аваріях, а стільки-то покінчило з собою. А з детальною розшифровкою.
— Знаю. По соціальних групах, по віковій і статевій приналежності, по рівню освіти, по професіям… А для самогубців — ще й по історіях хвороби.
— Саме так. От він мені і каже: загалом картина стандартна. Даремно ми, мовляв, її не оприлюднюємо. У нас показник аж ніяк не вищий, ніж на Заході. Навпаки — нижчий. Та не про це мова.
— Я знаю, про що. У тих показниках, що дуже закриті, є така рубрика: «причини невмотивовані».
— Вгадав! Там теж є якась своя нормальна цифра чи процент, як ви там кажете. Але за останні кілька років саме по Києву вона значно перевищена.
— А точніше він нічого не пояснив? Прізвища якісь, факти…
— Ні, я його одразу перебила. Можна сказати, навіть рота заткнула: знайшов тему для розмови з коханою жінкою! Ми й так цілий тиждень не бачилися, а ти мені про якихось самогубців! Закінчилося сваркою, три дні не розмовляли.
— Шкода.
— Шкода мені буде твою дружину, Олексо, якщо вона у тебе з’явиться.
— Та я що — я ще якраз нічого. Можна терпіти. А от у мене є знайомий прозектор — це котрий у морзі працює — так він усіх своїх дівчат розважає історіями про «цікаві розтини» з усіма подробицями. І все це під каву з тортиком — поки воно бідолашній баришні назад не піде.
— Ну, у нас до цього не доходило. Віктор достатньо делікатний був: як я просила замовкнути чи змінити тему, то він навіть не завжди сперечався. Особливо останнім часом. Тільки якимось втомленим став і дуже засмиканим. Я думала, що це він від подвійного навантаження, від роботи і дисертації. Терпіла, чекала, мріяла: захиститься, перейде у вищу школу міліції, ми одружимось і заживемо як люди. Зажили… Якусь дивну фразу він вимовив незадовго до… «Якби я знав, що їх об’єднує, то знайшов би нарешті відповідь».
— Кого об’єднує, не сказав?
— Ні. Я думала — він усе про свою статистику. І ще… скаржитися почав на сусідів. Він цього ніколи не робив, а тут раптом: знахабніли зовсім, увесь час сміття мені під двері підмітають. Я вже як штатна прибиральниця — то бите скло виношу, то сірники горілі вимітаю, а оце поламаних голок накидали…