— Коли таке було?
— В останній день. Я його ще заспокоїла, потім пішла, на кухню, мамі допомогти, а він з кімнати кричить: перекурю і за стіл сядемо. Без мене не починайте.
Я зрозумів, що треба негайно обірвати розмову, вибачитись і піти якомога швидше. Врешті-решт, можливо, мій улюблений Симонов не такий і дурний.
За пару днів я переконався, що і навколо мене продовжуються дива, котрі випадають зі статистики. З’ясувалося це пізно ввечері, коли я піднявся ліфтом до своєї квартири. У нашому закапелочку на останньому поверсі було добряче темно. Якийсь наївняк із жеку вирішив, що величезного вікна в даху над сходами з нас досить. І не подбав про освітлення. Тому я, щоб полегшити життя моїй мамі, примостив над нашими дверима зовні лампочку. А мама наполягла, аби я виніс на сходи ще й вимикач. Нічого, мовляв, даремно світло переводити. Прийдеш — увімкнеш. Відчиниш двері, зайдеш — вимкнеш.
Так от, повертаюсь я того вечора додому, підходжу в повній темряві до дверей і починаю намацувати вимикач на стінці. І раптом відчуваю, що під ногами у мене щось хлюпає. Дістаю запальничку, нахиляюсь — і бачу, що стою посеред калюжі. Невеликої, але все ж таки калюжі. Я спочатку навіть злякався: невже мама сусідів заливає? Нижче нахилився — ні, поріг сухий. Таке враження, що хтось просто хлюпнув з відра. Задля чого?
Вже хотів погасити запальничку, та ледь себе по лобі не стукнув: на якого біса я буду в темряві отой вимикач намацувати, коли можна присвітити? Оця дещо запізніла думка мене і врятувала. Бо вимикача на місці не було. Хтось його акуратно відкрутив, а оголені дроти вивів назовні так, аби я обов’язково закоротив на себе двісті двадцять вольт. От і пояснення, для чого калюжка. Курс фізики за шостий клас.
Відчинив двері, зайшов, мамі ані слова. Узяв ліхтаря і знову вийшов на сходи. Світив-присвічував — нічого немає. Ані вимикача, ані бодай гвинтика. Хтось ретельно попрацював. Стоп! Коли я увійшов до під’їзду, ліфт стояв на моєму, горішньому, поверсі. Кнопочка виклику світилася, що «зайнято». За кілька секунд хтось спустився на другий поверх і вийшов. Я ще зрадів, викликав нарешті кабіну і поїхав нагору. Ліфт у нас старої конструкції, доки всі дверцята не закриєш — і внутрішню, і зовнішню — з місця не зрушить. Можливо, той, хто розмонтував вимикач, чекав на мій прихід. А як же він мене вистежив? Так… я маю звичку, якщо встигаю додому до двадцять першої, зайти в гастроном на першому поверсі по свіжі булочки і сигарети. О цій порі тільки наш магазин відчинений, народ збігається мало не з усього району, а звідси — черги. І не треба виставляти пікети на мою честь біля під’їзду та нагорі, достатньо провести від роботи до магазину, переконатися, що я став у чергу, і можна спокійно не те що вимикач розкурочити — ліфт розмонтувати.
Отже, як кажуть вчені люди, після сьогоднішньої історії у мене назбиралося достатньо вихідних даних для повноцінного логічного висновку. І висновок цей такий: мій політ під машину, шмат карнизу з даху та розмонтований вимикач — то не збіг обставин. На мене полюють, і досить вигадливо. Образно кажучи, мисливець перетворився на дичину.
Для початку я дочекався ранку, викрутив усі пробки на нашому щитку, максимально обережно закоротив кінці оголеного дроту, заізолював, а потім розвів в алюмінієвій мисочці жменю алебастру і замазав проводку в стіні. Доки ця війна триватиме, хай лампочка горить цілодобово. В усякому разі, відтепер темрява в моєму закутку слугуватиме сигналом: зброю напоготові! А можливо і… вогонь по кутках!
В Управі я одразу доповів про все Старому: чітко, без емоцій і цитат з анекдотів, суворою мовою міліцейських звітів. Виявив, зафіксував, висловлюю припущення, вважаю за необхідне і так далі. На моє здивування, Старий раптом розговорився.
— Як там люди жартують? Коли ти один раз упав з даху і не забився, то це випадковість, двічі — щасливий збіг обставин. А тричі — то вже звичка. Ну ж, фраєрина дешевий (Олексо, я не тебе маю на увазі), начитався книжечок і вирішив, що розумніший за міліцію? Думає, що почерк злочинця — це коли однією і тією ж сокирою дають по голові десятку бабусь і завжди в одну і ту саму точку. От і вирішив з нами погратися. Мовляв, сьогодні сокира, завтра ніж, післязавтра вила-трійчатка, а ви, лягаві, шукайте трьох зайців у чистому полі.
— Вважаєте, дилетант, товаришу підполковник?
— Уже не вважаю, а переконаний. Бо під жодну блатну масть не підпадає. Хоча, може бути ще один варіант — якийсь божевільний.
— Так усі божевільні лежать у психушці під Борисовим наглядом.
— Сирота, не відволікай. Наче ти насправді не знаєш, хто у твого друга в лікарні лежить, а хто на волі гуляє. Я про що: він любитель, а я цю публіку не переварюю. Бо всі мої поранення — то від таких от зарозумілих шмаркачів. Наше начальство їх теж не любить, але з іншої причини. Вони їм статистику псують. А я не люблю, бо їх дуже важко ловити. Добре, досить філософій. Ти крім того, що проводку ремонтував, ще чимось займався? Хоч сяку-таку версію продумав?