Жінка глипнула на мене з щирою ненавистю і просичала:
— Що, Сирота, кайф ловиш? Ніколи на халяву голу бабу не бачив?
— Чому ж, бачив. І не раз. Але підсолену — вперше.
Анаконда спробувала зірватися на ноги, та з криком «ой, мамо!» знову швиденько сіла у воду і перевела подих.
— Мама в сінях, — пояснив я, — нюхає квіти.
— Які ще квіти?
— Червоні троянди. Я подарував.
— Либонь, у бабусі в переході відібрав, сука ти лягава?
— Ображаєте, громадяночко! А я, між іншим, при виконанні. На свої купив, на чесно зароблені. І взагалі, давай краще змінимо тему.
— Давай. Сирота, хто мене підстрелив?
— О, бачиш, уже не «сука лягава», а на прізвище. Можна і неофіційно: Олесик.
— Олесик-телесик! Це твій предок бабі Язі Освєнцім влаштував?
— Не будемо відволікатися, громадяночко. Вас щось цікавило чи я питати буду?
— Хто мене?..
— Мало хто. Ти ж не одній законній дружині насолила, от і одержала, нарешті, компенсацію. Натурою.
Анаконда розтерла по мокрому обличчю залишки гриму і проскиглила:
— Але ж ти знаєш — хто. По очах бачу.
Мені не довелося кривити душею, коли я відповів, щоправда, без подробиць:
— Знаю.
— І що тепер буде?
— Послухай мене уважно. Ти хочеш усе життя прожити на зарплату продавщиці з овочевого?
— Олексо, звідки така жорстокість до бідної жінки?
— От бачиш, вже й ім’я моє пригадала. Зараз я і твоє назву. Людмила, вона ж Мілка. Так тебе звали, доки ти не стала Анакондою. Тепер щодо бідності. Хатинка у твоєї мами і справді майже на курячих ніжках. А як щодо кооперативу на Чоколівці? Пробач, забув, він у тебе виключно для роботи. А живеш ти тут, у своєї старої на шиї.
— Вона хвора, їй постійний догляд потрібний і лікування.
— А, так от для чого тобі потрібні долари, які ти береш з негрів і арабів, коли пускаєш їх з подружками у свою чоколівську хату! Мамі на ліки! Слухай, давай я тебе зведу з міняйлами. У них класний курс. За кожну десятку по одному року з суворою ізоляцією.
— Гад ти, Сирота!
— Я здогадувався.
— Так що ти від мене хочеш?
— Небагато. Але якщо не скажеш, будуть тебе підсолювати щоразу, як тільки ти закриватимеш лікарняний. І так буде доти, доки твій станок не втратить товарного вигляду.
— А оце вже шантаж!
— А як з тобою інакше? Або головою між залізне пруття, або солі на хвіст. До речі, з тебе боржок. Хто моєму начальству про Жопсю настукав?
— То по п’яні було.
— Стан сп’яніння не пом’якшує провину, а навпаки, поглиблює. Та чорт з тобою, вважай, по гоміку ми поквиталися. Але ти з п’яних очей ще одне ляпнула. Стосовно таких людей, які можуть зробити так, що хтось зникне — і сліду не залишиться. І лягаві не докопаються. Хто ці люди? І як це — без сліду?
Колись, на самому початку моєї міліцейської кар’єри я вже бачив у Мілки-Анаконди такий самий вираз обличчя. Вона підрядилася в ресторані «Прибій» (вічна йому пам’ять) обслужити пару товаришів. А потім вирішила «крутонути динамо». Та мужики її відловили, затягли до чоловічого туалету і заходилися безжалісно бити. Ми з колегою випадково встромилися туди на момент, коли Мілку качали ногами по брудній підлозі. От тоді у неї був точнісінько такий зацькований вираз обличчя.
Ми помовчали, потім вона наважилася:
— Сирота, як я скажу, мене замочать. Там такі люди і такі гроші, що вся твоя ментура здатна хіба що їм шнурки зав’язувати. Тебе особисто і на поріг не пустять, бо не той прикид.
— Знаю я твій прикид. По інтелігенції, кажуть, пішла? Ну, нічого, ти розповідай, розповідай. Бог не здасть, чорти не вхоплять.
Мілка витріщила очі і розгублено прошепотіла:
— А ти що, СЛОВО знаєш?
У моїй підсвідомості навіть не заблимало, а спалахнуло. От до чого тут перша частина конспекту рудого Віктора. Як там: заговори чи відвороти? І я сказонув навмання:
— Мене чорти не вхоплять. Бо я не тільки слово знаю.
— Виходить, правду старі люди кажуть, що на кожну ворожбу своє слово є. Тільки знати його треба. Добре, розкажу. Але будь людиною, долий мені гарячої води он з того чайника. Бо не тільки дупа, а й мозок задубів.
Думаю, що лише у Старого вистачило б гумору належне оцінити цю сцену. Капітан міліції, зодягнений у білий смокінг, стоїть посеред обшарпаної кухні і підливає з чайника гарячу воду в бляшану балію, де розчепірилася вимазана у власні сльози і косметику гола повія.
— Скажу, скажу, куди дінуся. Мені ж не з руки тепер щовечора сковороду в труси встромляти. Слухай. Я перебрала і заснула, а всі пили далі. Потім мене сушняк збудив, я розплющую очі, дивлюсь, а вони Алісу гуртом обробляють. Знаєш, як це?