Генерал погодився і навіть посміявся, уявивши собі процес стрижки. А потім споважнів і скомандував:
— Відставити жарти, ближче до справи. Якщо не банк, то що?
— Розповідала бабуся, що за старих часів злодії любили карнавку з пожертвами з церкви красти.
— Сирота, якщо ти зараз не стулиш писок, то завтра сам будеш з карнавкою на паперті стоять. І жебрати. І не в порядку оперативного прикриття, а на прожиття.
— Вибачайте, товаришу генерал, але найближче до життя виявився наш замполіт. Пам’ятаєте, він про кіно триндів, іноземне, як про джерело натхнення для наших грабіжників?
— Ну то й що? Хрущов теж триндів про комунізм, який настане на початку восьмидесятих. І де той Хрущов? І де той комунізм? Так, останню фразу я не казав, а ти не чув. Ти щось там про кіно…
— Саме так. Був такий фільм — гангстери і філантропи. Років… зараз скажу… ну, з десять, як мінімум, тому. Ще при Микиті Сергійовичу.
— Сирота, ти геній.
— Компліментів не треба, краще грішми.
— В порядку атестації. Точно, я ж цей фільм добре пам’ятаю. Там грабували касу універмагу. Центрального. Причому, по дорозі до банку.
— Ідеальний варіант, товаришу генерал. По-перше, велика сума. Особливо, наприкінці місяця, а ще краще — кварталу. А найкраще, коли дефіцит викинуть у масовій кількості для перевиконання плану під перехідний червоний прапор міністерства і профспілок. Тут вам не пенсія і не зарплата. Тут парою спортивних сумок не обійдешся. Там мішки з грішми.
— Господи, Олексо, але ж наш універмаг під самим носом у банку. П’ять хвилин рачки. Два кроки від ЦК. Через стінку — Рада Міністрів. Через город навприсядки Верховна Рада. Це ж не Варшава, як у тому кіно, а Київ. Вийди на Хрещатик, плюнь — в приятеля влучиш.
— Правда ваша, товаришу генерал. Але, між іншим, ту першу ощадкасу, котру вони бомбонули, з вікон ЦК теж видно.
— Будемо вважати, що так, — погодився Генерал і тут-таки зіграв усім оперативникам «готовність номер один».
Від автора:
Не пам’ятаю, чи згадував я раніше про «Гангстерів і філантропів». Цю надзвичайно дотепну кінокомедію відзняли на початку шестидесятих років минулого століття два випускники Всесоюзного інституту кінематографи поляки Гофман і Скужевський.
Фільм мав шалений успіх і на батьківщині авторів, і в Радянському Союзі. Не дивно, адже головна думка картини — організована злочинність за соціалізму неможлива, бо найгеніальніший гангстер не в змозі передбачити всі вибрики великого соціалістичного бардака — була зрозуміла і доступна мільйонам розконвойованих зеків у соціалістичному таборі.
Скужевський невдовзі після блискучого дебюту емігрував до Америки і десь там зник. А Єжи Гофман, тихий польський єврей з генетично сумним поглядом, своїм життям підтвердив приказку: де родився, там і згодився. Та ще й як згодився! Він екранізував славетну трилогію Г. Сенкевича «Потоп», «Пан Володиєвський» та «Огнем і мечем», котра для кожного поляка те ж саме, що для українця «Кобзар». Але жодної комедії Гофман більше не знімав.
Олекса Сирота:
Розпорядження Генерала, виголошене перед нами, відзначалося лаконізмом і конкретикою:
— Бігом додому! Взяти розкладушки, запасну білизну, щітку-пасту-бритву. І щоб через три години всі були в Управі. Про нормальний сон, відпочинок, вихідні, відпустки, родинний затишок та інтим забути, доки я не побачу оцих бородатеньких на нарах у нашому капезе. Всі вільні. А Сирота залишиться.
Коли, народ розбігся, Шеф пригостив мене сигаретою і продовжив перервану розмову:
— Кажеш, універмаг?
— Є такий варіант. А що? Злочинці, як самі бачите, народ молодий, тренований, холоднокровний. Не здивуюсь, якщо виявиться, що вони план своїх операцій проганяють через електронно-обчислювальну машину.
— Все може бути, Сирота. Ця публіка пожежним ломом сейфи в колгоспній кооперації розколупувати не буде. Вони нас, ментів, за дурнів не тримають. Навпаки, виходять з того, що народ в Управі не в тім’я битий, а тому його треба переграти. Це як у нинішньому футболі. Не здивуюсь, якщо у їхнього ватажка виявиться вища освіта, і то не інститут культури, а щось набагато серйозніше.
— Поки що ця злодійська команда, товаришу генерал, переграє нас з рахунком «три-нуль».
— Не нагадуй! Нашому міністру вже генерал Федорчук дзвонив. Лагідний, як рідна мама. Пропонував допомогу Контори.