— Та ви знаєте, як воно буває? Причепиться якась дурниця і з голови не йде. А ви про що тут із Сиротою радитеся, товаришу підполковник?
— Та теж причепилося… Вам така кликуха, як Музикант, не здибалася?
— Начебто в блатних взагалі такого в їхній «фені» немає. Просто музикантів по-різному кличуть: лабухами, а ще солов’ями. Пітерські злодюги трубадурами називають. А може, не Музикант, а Гравець? Виконавець, мається на увазі. Так тут цілий букет, залежно від спеціалізації. Це я вам півгодини можу перераховувати — від «гравець на скрипці» до «гравець в очко». Тільки не в те, що карти, а те, що ви подумали. Тюремний підер, одне слово. Ну, а інструментом блатняки переважно або ніж, або карти кличуть. А щоб Музикант… ні, товаришу підполковник, хоча моя колекція кликух одна з найповніших у Союзі, але такого там немає. Як розшифруєте — подаруйте, з мене пляшка.
— Питання можна, товаришу полковник? А гравець на скрипці — це куди?
— Зелений ви ще, Сирота, бо справжньої «фені», бачу, і не нюхали. Все по фраєрах працюєте. Грати на скрипці — це не «куди», а «що». Грати на вікні підпилювати, ось що це означає. І до речі, Сирота, не дай вам Боже, щоб колись на вас справжні блатні на чотири зірочки зіграли.
Сказав — і красиво вийшов, не попрощавшись. Він у нас такий. Я часом навіть думаю, чи не втратив театр в особі нашого Полкана стовідсоткового українського Качалова.
Виручив мене, як завжди, Старий.
— Даремно він до тебе чіпляється, Сирота. В Університеті «блатну музику» навіть юристам перестали читати. Щоб ти знав — «зіграти в чотири зірочки» означає поставити на кон чиєсь життя. Іноді ставлять на одного з картярів, іноді — на зовсім сторонню людину, наприклад, старшого інспектора Київського кримінального розшуку. В деяких «зонах» цю гру називають «у три дірочки». Тоді той, хто програє, повинен вбити того, на кого йому покажуть.
— Маячня якась, товаришу підполковник.
— Для тебе маячня, для когось — життя. Це з якого боку подивитися.
Я погодився, проте невмотивована цікавість Полковника перекинулась і мені. Тому я подзвонив подрузі покійного Віктора. Вона по-своєму зраділа:
— Привіт, Сирота. Сподіваюся, ти не з того світу дзвониш?
— Поки що ні. Жартики ж у тебе…
— Чого хотів?
— Ти не пам’ятаєш, які цигарки курив Віктор?
— Всіх не пам’ятаю. Бо якогось одного улюбленого сорту у нього не було. Навіть сигари кубинські пробував, тоненькі такі. Але тут уже я вибухнула: сказала, аніж цим смородом дихати, крайте зі своїх старих шкарпеток самокрутку зроби.
— А останнім часом які у нього були?
— «Золоте руно». Цікавий такий запах, десь навіть приємний. Йому хтось чи то подарував, чи на замовлення з Москви привіз. Не пам’ятаю…
— Всі скурив чи щось залишилося?
— Спитай щось простіше. Мені того дня тільки його цигарки в голові й були. Якщо хочеш, я спитаю у мами і передзвоню.
Перша ж інформація, яку я дістав про «корти для інтелігенції», примусила мене глибоко замислитися. Кілька років тому тут, ні сіло ні впало, засвітилися наркотики. Річ для нашого тихого провінційного Києва незвична і навіть екзотична. Принаймні, на той час. Тоді і терміну цього не було — наркотики. Писали в протоколах: «препарати або ліки з вмістом наркотичних речовин». А тут раптом розкрили справжнісінький канал постачання «Середня Азія — Київ» і з досить широким колом клієнтури. Взяли слід і вийшли на склад готової продукції. У самому центрі міста, в п’ятикімнатній квартирі відомого композитора, професора консерваторії. Його молодша дочка, виявляється, влаштувала вдома симпатичну схованку в глибині антресолів. Звідси вона невеликими порціями тягала зілля на оцей-таки корт своєму напарнику, який кимсь там працював, якоюсь шісткою. А вже він розповсюджував товар серед псевдоспортсменів.
На жаль, нашим хлопцям сказали недвозначно: сюди не ходіть, туди не рипайтеся, там не ваша парафія, а тут не ваше свиняче діло. А якщо хтось, не дай Боже, гляне вгору — вилетите з органів. І з партії.
В результаті дозволили притягнути тільки професорську дочку і її напарника по кортах. Юна тенісистка мовчала на слідстві і на суді (звичайно ж таки, закритому), мовчки одержала своїх вісім років і відбула по етапу у віддалені райони Радянського Союзу. Хлопчина, мов той папуга, повторював, що нікому з постійних відвідувачів він цієї гидоти навіть не пропонував, переховував її у своїй підсобці і продавав якимсь ближче не встановленим шмаркачам, прізвищ яких, звичайно, не знав і зустрічався з ними не більше одного разу. На тому й затявся, доки не помер у слідчому ізоляторі. Виявляється, він сам був наркоманом, перепрошую, «залежним від медикаментозних засобів, котрі мали у своєму складі наркотичні речовини», а тому не витримав ломки.