— А хто?
— Мокрушник.
— Ну, коли вже по-блатному, то як у них найманий вбивця називається? Спитай у Полковника… хоча ні, не треба, сам згадав. Не повіриш: кулон.
— А це ще раптом чому?
— А біс його знає. Повелося так — і все. Так він що, твій Музикант, із цих рідкісних пташечок?
— Боюся, що навіть серед найстаріших законників не знайдеш такого, хто би цьому „кулону“ точнішу кликуху дав. Птиця й справді рідкісна. Подивіться, що він придумав: за моєю версією, він за гроші наймається знищувати людей. Причому робить це філігранно, особливо якщо можна зімітувати автокатастрофу.
— Ну ти, Сирота, ще молодий, блатного життя не знаєш. Розповідали мені старі оперативники, що є серед професійних злочинців, тих, що себе законниками кличуть, особливі люди. Жоден з них, уяви собі, жоден ні разу не засипався. І навіть підозру не викликав. Але вони існують. Робота у них така: прибирати з життя тих, на кого авторитети вкажуть. Або злодійські загальні збори, він же сходняк, до смерті засудить. Отут ці невидимки і виринають. Що характерно, найкращі експерти руками розводять. Втопилася людина з необережності, під колеса через власну необережність втрапила або навіть не те з’їла, уяви собі. Отож, Америки ти, Олексо, поки що не відкрив. Усе вже було.
— За одним-єдиним винятком, товаришу підполковник. Ви ж самі сказали: блатні засуджують своїх, і їх свої ж прибирають. І ніяких невидимок немає, я переконаний. Просто розумні, втомлені життям міліцейські начальники спеціально не докопуються. Помер, мовляв, Максим, ну і ікс з ним. Ще й спасибі подумки скажуть отому невловимому меснику, бо Максим був ще той шмат здоров’я.
— Який Максим? Точніше можеш?
— Будь ласка. Цитую вас же, товаришу підполковник. Злодії засуджують до страти злодія за порушення злодійських законів і спеціальний злодій-кат акуратно виконує цей вирок, чим позбавляє правоохоронні органи зайвої халепи винюхувати, бігати, доганяти, хапати, розкручувати, судити, охороняти в „зоні“, а він вийде по амністії і — наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. А тут — раз і назавжди.
— Сирота, ми що з тобою обговорюємо? Проблеми соціалістичної законності чи конкретну версію конкретного злочину?
— Припиняю узагальнення. Повертаюся до Музиканта. Можливо, він і є одним із тих ваших невидимок, котрий працює на злочинців, а у вільний від основної роботи час ремонтує ракетки. І при цьому бере ліві замовлення на предмет когось прибрати. Скажімо, щоб не втратити кваліфікацію. Щоправда, по наших нетипових злочинах схема трошки відрізняється від класичної. Бо жертвами стають абсолютно чесні, талановиті, порядні радянські люди. І замовники теж підозри не викликають — з точки зору кримінального кодексу. Не притягалися, не перебували, не відбували. А навпаки, обтяжені довірою партії та уряду, займають помітні пости в нашій державі. Може, не дуже складно, але точно.
— Сирота, коли я був такий, як ти, стріляли набагато частіше, зате все для мене було зрозумілішим, аніж зараз. Той, хто мав сидіти за гратами, — сидів. Той, хто повинен був його охороняти, — охороняв. Ні, звичайно, було таке, що перегинали — особливо при культі особи… Але ж то політика, а ми з тобою звичайні лягаві, надресировані на таких самих звичайних кримінальників. А тепер от — стріляють тричі на рік, як по великих святах. А порядку немає. Пишемо на парканах: „Все в ім’я людини, на благо людини!“ А цій людині часто-густо руки не хочеться подавати.
— Товаришу підполковник, от і ви про політику.
— Тю на тебе, Сирота. Дістав… То що будемо робити з твоїм Максимом? Може, вчепимо йому кілька класних оперативників?
— Не варто. Якщо він із тих невидимок, то чуття в нього — як у того звіра. А може, ще сильніше, бо натренований.
— А якщо закрити про людське око обидва слідства? І офіційне — по узвозу, і твоє неофіційне — по катастрофах? Тебе спровадити у відрядження чи ще кудись. Він заспокоїться, розслабиться. Ми тим часом свою людину на корти впровадимо, тим більше, що вакансія є.
— Вже немає, щоб ви не сумнівалися. На таку роботу завжди черга стоїть, як за майонезом перед Восьмим березня.
— Ну що за народ, Сирота? Здорові бугаї по корту за м’ячиками бігають. Теж мені, робота.
— Я, між іншим, щось таке отому порнографу сказав, а він мені у відповідь: а що ви пропонуєте, товаришу начальник? Від дзвінка до дзвінка на заводі карк гнути? Самі туди, либонь, не пішли.
— Та біс із ними, Сирота, хто куди хоче, хай і йде. З Музикантом що будемо робити? Дамо розслабитися?
— Є у мене одна думка. Не розслабитися. Дозволимо йому знахабніти. Справи про людське око закрити не завадило б. Маю на увазі — вбивство і четверту катастрофу. Але під такими приводами, аби він вирішив, що має справу з клінічними ідіотами, яких навкруг пальця обвести — п’ять хвилин роботи. Аби тільки Генерал погодився.