-- Знайомі, -- зітхнув Кроне, розглядаючи напис на шаблі. – “За храбрость” – прочитав вголос. – “За мужність”. Медалі, мундири… Ми знайшли солдата, комісаре. Полковник Максим Авдзєєв, командир штурмового загону в Корнілова. – він показав нашивку з написом “Пєрвий ударний отряд”. – Воював також в дивізії Дроздовського. Його багато разів нагороджували за мужність в бою, ця шабля ще з часів великої війни. Ми знайшли солдата, -- повторив. – І то не будь-кого…
-- Отже, він міг… -- впевнився комісар, виконуючи невизначений жест.
-- Запросто. Червоні втікали, як тільки бачили ці мундири. Навіть маючи значну чисельну перевагу, -- повідомив Кроне. – Спеціальністю офіцерських полків була рукопашна, в боях на багнети вони були непереможними.
Юстина обійняла себе руками, розтерла плечі, немов раптом відчула холод.
-- Не може бути! – вигукнула в розпачі. – Не дядько, тільки не він…
***
Полковнику Максиму Авдзєєву було п‘ятдесят п‘ять років, хоча він на стільки не виглядав. Худорлявий, але вкритий м‘язами, з енергійними рухами, він може й був позбавлений юнацької гнучкості, проте надалі справляв враження людини у хорошій фізичній формі. І небезпечної. Не дивлячись на те, що допит тривав шість годин, він сказав лише кілька речень, на нього також не справила жодного враження новина, що на руків‘ї ножа, яким вчинено злочин, знайшли його відбитки пальців. Росіянин підтвердив, що ніж його, заперечив, що вчинив вбивство, решту часу просидів, дивлячись на комісара холодними, світло-блакитними очима. Його крижаний погляд нагадував Кроне очі хижого птаха, повні стримуваної досвідом агресії. Скидалося, що Авдзєєв на щось чекає, впевнений, що раніше чи пізніше отримає свій шанс.
Нарешті комісар Ясінський поглянув на годинник і з розчарованим виразом обличчя, запросив Кроне ставити запитання. Не те, щоб було про що говорити – досвідчений поліцейський подумав про все, ну – майже про все.
-- Дівчата… -- обізвався задумливо “двієчник”. – Чому вони Вас так люблять?
На якусь мить на вузьких, стиснених в понуру гримасу губах росіянина з‘явилася короткочасна, явно іронічна усмішка.
-- Сєнтімєнтальниє красоткі, -- буркнув.
-- Заберіть його! – гаркнув Ясінський, різко відчиняючи двері.
Двоє поліцейських, які чекали в коридорі, перевірили заклацнуті на зап‘ястях Авдзєєва наручники і взявши його під руки, вийшли з кабінету.
-- Бояться, -- зауважив похмурим тоном комісар. – По всьому відділі розійшлася новина, що ми спіймали вбивцю.
Кроне ухильно кивнув головою і витягнувши з нагрудної кишені срібний портсигар, відкрив його, заохотливо підсуваючи поліцейському.
-- Ні, дякую, я волію люльку, -- пробурмотів Ясінський. – Але Ви не соромтеся, я зрештою теж, за компанію…
Він зітхнув, немов скинув з грудей якийсь величезний тягар, набив люльку тютюном з легким, ванільним ароматом, закурив. Певний час обоє сиділи мовчки, Кроне неуважно бавився портсигаром, Ясінський прикрив очі, тільки пальці, що нервово сіпалися на вересовому чубуку, свідчили, що він не спить.
-- Ви не переконані, що він винен, правда? – заявив нарешті огрядний поліцейський.
-- Не переконаний, -- признав Корне. – Певності в мене немає, але…
-- Відбитки пальців вказують… -- перебив його Ясінський. Він не закінчив, немов занепокоєний тим, що каже.
-- Розкажіть мені про відбитки, -- запропонував “двієчник”.
-- Вони змазані й неповні, -- признав комісар. – Ніж лежав у калюжі крові, тож важко вимагати, щоб вони були ідеальними. Ми не можемо визначити чи відбитки старі, чи з дня, коли вчинено злочин. Якщо це не він…
-- То можуть бути наступні вбивства? – запитав Кроне.
-- Побачимо, -- відповів шорстко поліцейський. – Я не закриваю слідство, але за даних обставин я мусив його затримати.
Кроне встав, відчуваючи, як задерев‘яніли від довгого сидіння м‘язи, простягнув комісарові руку.
-- Я буду там сьогодні вночі, постараюся на все вважати, -- пообіцяв.
-- А я відправлю в той район посилені патрулі, -- буркнув комісар. – Будемо сподіватися, що це зайва обережність.
Повертаючись додому, Кроне далі думав про затриманого росіянина. Не було сумнівів, що полковник Авдзєєв міг вбити людину, хтось, хто пережив громадянську війну і кого багато разів нагороджували за мужність в бою, не був мімозою. Однак залишити ніж на місці злочину – якось до нього не пасувало. Ну надто… нехлюйно. Так само як незрозуміло покалічене тіло. Звичайно, йому б вистачило вміння і холоднокровності, однак це виглядало як робота людини з порушеною психікою. Кроне не вірив, щоб російська, дореволюційна армія, чи навіть Корнілов нагороджували психа. Таких людей під час війни, а може особливо саме під час війни, позбувалися швидко і ефективно, хоча й не завжди офіційно… Жоден солдат не хоче воювати поряд з божевільним. Отже, не дивлячись на докази, які вказували на колишнього корніловця, існувала можливість, що того, хто вже раз вбив у “Раю”, зовсім не спіймали і він може вдарити знову. Кроне пообіцяв собі не спускати очей з Юстини.