-- Ніхто з нас не стає молодшим, -- відповів комісар, намагаючись приховати посмішку.
***
Тиждень після того, як відпустили Авдзєєва, в “Раю” панував спокій. Спочатку рух зменшився принаймні на половину — друге вбивство вже майже нікого не збуджувало, клієнти почали відсіюватися. Факт, що не дивлячись на все, дехто залишився, яскраво свідчив про якість послуг, які надавала жіноча частина персоналу. Мадам прийняла трьох нових працівників з брутальними, вкритими шрамами обличчями, їх вигляд не залишав жодних сумнівів, щодо роду їхньої діяльності. Вечірнім і нічним tête-à-tête перешкоджали важкі кроки охорони, що чатувала в коридорах, стало нормою слухати музику з платівок, або вмикати радіо, щоб заглушити звуки, які свідчили про те, що як на це не дивись – ситуація далеко не нормальна. Однак, радіо чи музику не вмикали на повний звук, немов підсвідомо очікуючи крику, що сповістить про наступну трагедію. Щоночі Кроне і Авдзєєв контролювали працю охоронців, проникали в усі закамарки “Раю”, з витренуваним у війську терпінням чекали на помилку вбивці. Марно. Здавалося, що вбивця з тільки собі відомих причин відмовився від своїх планів, або вже раніше повністю їх виконав і продовження не буде. До “Раю” почали повертатися клієнти. В атмосфері надалі чаїлася непевність, бувало, що хтось з гостей здригався, захоплений зненацька несподіваним звуком, безтурботний настрій демонстрували дещо надто театрально, однак, було видно, що ситуація потрохи нормалізується.
Атмосфера розкішного борделю надалі манила, “Рай” надалі спокушував.
***
Схожий на вовче завивання крик червоноармійців наростав. Не дивлячись на жахливі втрати піхота Тімофєєва атакувала хвиля за хвилею, повільно, але невблаганно наближаючись до ламаної, об‘єднаної траншеями лінії окопів. Після запеклих боїв, що тривали вже майже місяць, підступи були зорані воронками від бомб та випущеними з обох боків артилерійськими снарядами. Росіяни вміло їх використовували, щораз більше послаблюючи ще затяту, проте вже явно безнадійну оборону. Трупи, що звисали з колючого дроту перед окопами, безжально нагадували, що ворог дійсно близько. Кроне поклав перед собою дві останні гранати, Штинюк – плечистий львівський батяр – що стояв поряд, з похмурим виразом обличчя витягнув з піхви багнет, вбив у глиняний ґрунт, щоб був напохваті, зарядив магазин. Високий, худий капрал, з заляпаним болотом обличчям, плюнув на руки, протягнув для проби пальцем по краю саперної лопатки. З-за спин солдатів, що готувалися до рукопашної, лунали щораз економніші серії з кулеметів. Вони ще шмагали кулями підступи, ще захищали окопи…
Жахливе, модульоване завивання паралізувало захисників, з поблизького лісу виїхали три помальовані на чорно машини. Стук кулеметів припинився, немов обрізаний ножем.
-- “Дробарки!” – заверещав, кидаючись втікати, шмаркач з нашивками артилериста на мундирі. -- “Дробарки!”
Кроне незграбно встав з колін, намагаючись тремтячими руками підняти карабін. Він відчував, як по обличчю стікають струмки крові, капають з носа і вух. Понурий стогін “Дробарок” наближався, переходив у дзвін, щораз сильніший, щораз наполегливіший.
Важко дихаючи, він сів у розбурханому ліжку, стурбований – цим разом наяву – істеричним брязканням електричного дзвінка. Потягнувся по кольт, навіть не завдавши собі клопоту, щоб накинути халат на мокру від поту піжаму, поплівся до дверей.
-- Дядько… Він… Ти повинен негайно! – Юстина вчепилася в нього з завзяттям тер’єра, бурмочучи незграбно обірвані, безглузді слова.
Він вдарив її по обличчю і коли вона приголомшено замовкла, посадив прямо на килим, сам сів поруч.
-- Що трапилося? – промимрив, міряючи дівчину поглядом очей з темними від безсоння колами.
Тоді глянув на годинник – доходила дев‘ята ранку, він повернувся з “Раю” три години тому.
Замість того, щоб відповідати, дівчина знов схопила його за рукав, кілька разів відкрила рот, проте не змогла видобути з себе ані слова.
В цю мить задзвонив телефон. Кроне важко встав і підійшов до апарата, що стояв на комоді біля ліжка.
-- Слухаю! – кинув жорстко в слухавку.
-- Ясінський, -- представився співрозмовник.
Голос комісара був хриплим, в ньому чулася втома і ще щось невловиме, якась безнадія, яка викликала підозру, що поліцейський знаходиться на межі виснаження.
-- В нас новий труп, -- повідомив він. – Авдзєєв. Кілька ударів ножем в пах, перерізана стегнова артерія. Він стік кров’ю.
-- Є сліди боротьби?
-- Жодних…
Кроне із злістю вилаявся, стукнув кулаком по столу.