-- Перестаньте, -- попросив. – Я розумію, що поліція повинна ритися в брудній білизні, але в цьому випадку це абсолютно зайве. Він їх любив, нічого більше. І ніколи б їм не довірився.
-- Чому ніколи? Адже Ви чудово знаєте, що жінки головна причина…
-- Знаю чудово, -- признав Кроне. – Може навіть краще, ніж Ви гадаєте. Але Авдзєєва катували. В Росії. Його схопили більшовики, на руках в нього були шрами від опіків. Якщо їх добре вилікувати, вони стають майже непомітними, але на світлі видно, якщо знати куди дивитися.
-- В його досьє про це нічого немає!
-- Пам‘ятаю, я теж його читав. Авдзєєв не був настільки важливим, щоб глибше копатися в його біографії, а сам він не хвалився. Мабуть, пережив якусь зраду, як і інші “білі” росіяни, -- додав відсутнім тоном. – Після перемоги більшовиків на недобитки білої армії полювали майже всі. Заради грошей, щоб підлеститися до нової влади, для помсти… Зараз він не довіряв би власній матері. Щоб він не звернув уваги на місцевого лікаря, знаючи, що в околиці рискає вбивця? Не жартуйте…
-- Тоді хто його вбив?! – гаркнув комісар.
-- Хтось, кого він не бачив, -- відповів з безнадією в голосі Кроне. – Але як таке можливе?
***
-- Воскрєсий із мєртвих Хрістос істінний Бог наш…-- закінчив заупокійне богослужіння священник. Кроне знов запитав себе, що він тут робить. В парадному мундирі, з шаблею на поясі й при орденах. Він, хто – як це описувало керівництво в чисельних скаргах на нього – “постійно нехтує правилами щодо форми одягу”. Тепер дивився на викладені біля труни нагороди іншої, вже неіснуючої армії: Орден святого Георгія, Орден Святого Олександра Невського, Імператорський і Царський орден Білого Орла, якийсь червоно-білий хрест з написом “Ясси” і датою “1917”, інший – з черепом і перехрещеними мечами. Залишки минулого світу, того самого, до якого належав чоловік, якого зараз ховали. Офіцер царської армії, командир штурмового загону в Корнілова, солдат дивізії Дроздовського, викидайло в польському борделі…
Кроне відсалютував перед труною і енергійним кроком вийшов з церкви. За його спиною хтось затягнув марш дроздовців. Купка “білих” росіян у Варшаві прощалася з небіжчиком. Мимоволі він повернувся до останньої розмови з мадам, та – ні більш, ні менш – запропонувала йому нагороду за смерть вбивці Авдзєєва. Навіть брутальна, злобна відповідь “двієчника” не змусила її змінити думку, відмовитися від пропозиції. Обличчя жінки, застигле в рішучій гримасі, вираз очей, говорили більше ніж слова – скидалося на те, що росіянин мав ще одну прихильницю.
Офіцер сів у машину, що чекала на нього неподалік храму, наказав водієві їхати додому. Наближався вечір, бліде, зимове проміння західного сонця програвало боротьбу зі світлом електричних ліхтарів, з вкритих сніговим покривалом вулиць зникали останні спізнілі перехожі. Порошило, дрібні, білі сніжинки вкутували місто тонкою вуаллю, приховували непривабливість занедбаних, та підкреслювали вроду гарних вулиць.
Після півгодинної їзди – церкву святого Яна Клімака відділяв від квартири Кроне чималий шмат дороги – офіцер опинився вдома. З‘їв приготовану домогосподаркою скромну вечерю, старанно почистив зброю – як пістолет, так і гострий наче бритва багнет з лезом з чисельними подряпинами від частого вжитку, а тоді заснув кам‘яним сном. Як завжди перед боєм. Наступного дня Ясінський планував арешт лікаря.
***
-- Credo, quia absurdum, -- пробурмотів, втрачаючи свідомість, одягнений в старомодний, проте вишуканий костюм чоловік, той самий, що після першого вбивства вихваляв перед знайомою аристократкою ефективність дій польської влади.
Зараз, з блідим немов полотно обличчям, він лежав у калюжі крові, стискаючи руками розпоротий ударами ножа живіт. Цієї ночі він був уже другою жертвою досі невловимого вбивці. План Ясінського провалився. Лікар з‘явився в “Раю” разом з дитиною – як завжди пізно ввечері, однак, перш ніж він переодягнувся в своїй кімнаті й вклав малу спати, в будинку вибухнула пожежа. Коли Кроне і поліцейські, які перебували на місці, нарешті продерлися крізь натовп, що метушився в паніці, то знайшли тільки мертвого лікаря, дитина безслідно зникла. Виявилося, що хтось облив бензином і підпалив меблі в двох невеличких салонах борделю. Вогонь без проблем потушили, але вся поліцейська операція накрилася мідним тазом. Тепер вони обшукували цілий будинок, поверх за поверхом і кімнату за кімнатою. Ясінський сподівався, що вбивця не залишив “Рай”, частина людей комісара пильнувала евакуйованих раніше гостей і персонал. Замерзлих і переляканих після втечі назовні, їх розмістили в холі на першому поверсі.