Нарешті мадам Летиція підвела погляд, поглянула на офіцера, що сидів з затятим обличчям.
-- Здогадуєтеся, про що я збираюся попросити? – запитала з легкою іронією в голосі.
-- Ще б пак, -- буркнув “двієчник”.
-- Я так розумію, Ви відмовляєте мені?
Якби не факт, що їх привело сюди брутальне вбивство, Кроне готовий був присягнути, що побачив у змучених, дещо підпухлих очах грайливий блиск.
-- Правильно розумієте.
Офіцер не розвинув свою думку, він не збирався нічого полегшувати власниці борделю. Невідомим чином мадам Летиція передала якийсь сигнал Юстині, бо та раптом сіла прямо на килим біля нього, доторкнулася до його руки.
-- Незалежно від твого рішення, наша умова залишається в силі, -- повідомила вона з поважним виразом обличчя. – Унікальність “Раю” базується на двох правилах: вибрана тобою жінка дійсно твоя і тільки твоя на передбачений контрактом час і завжди, абсолютно в усіх випадках вона на твоєму боці, якщо ти маєш рацію. Якщо моя… опікунка вирішить з помсти скоротити контракт, тим самим позбудеться права розпоряджатися моєю особою.
Кроне недовірливо кашлянув, але в дискусію не вступив.
-- Все, що я щойно сказала – правда, -- запевнила його дівчина. – Саме тому клієнти “Раю” платять запаморочливі суми за наші послуги.
-- Запаморочливі? – він ліниво підняв брови.
-- Це конфіденційна інформація, -- сказала швидко мадам Летиція. – Вас не стосується.
-- А хоч приблизно? – вперто, хоча й з поблажливою посмішкою на обличчі, поцікавився офіцер.
-- Залежить від соціального і фінансового статусу клієнта, а також від того, яку дівчину він обере, деякі з нас популярніші за інших, -- пояснила Юстина. – Наприклад, я…
-- Ти не можеш… -- обірвала її роздратовано мадам Летиція.
Вона не закінчила речення, тоді, змирившись, махнула рукою, згорбилася над чашкою.
-- Мій попередній клієнт платив п’ятсот злотих за зустріч, -- продовжила, ніби нічого не трапилося дівчина.
Кроне кинув не неї недовірливий погляд – п‘ятсот злотих становило місячну платню полковника. Юстина з посмішкою на вустах легко знизала плечима, немов хотіла сказати: “Вибач, це не моя вина”.
-- Повертаючись до суті справи, -- буркнула старша жінка, поправляючи неслухняний локон, який постійно падав їй на чоло. – Ви один з небагатьох, кому я довіряю. Я знаю Вашу репутацію і з власного досвіду знаю, що Ви людина честі. В той час як поліція…
-- Шановна пані, -- обірвав її нетерпляче Кроне. – Ганятися за вбивцями – робота саме поліції, я займаюся боротьбою зі шпигунами.
Мадам Летиція важко зітхнула, забарабанила пальцями по столику, вираз її обличчя виражав втому, через яку проглядали ледь помітні веселощі, наче вона розмовляла з винятково впертою дитиною.
-- Гадаю, немає сенсу продовжувати цю дискусію, полковнику, -- обізвалася вона нарешті. – Нам не вдасться переконати одне одного. Хай там що, Ви завжди будете в нас бажаним гостем.
Мадам Летиція рішуче встала, сигналізуючи кінець розмови. Офіцер легко вклонився і взяв подане Юстиною пальто. До такого швидко звикаєш, подумав, дивлячись на дівчину. Вона знов виглядала як турботлива дружина. Стукнули легко двері, коли власниця борделю вийшла з салону, вони залишилися самі.
-- Я пройдуся з тобою, -- вирішила вона раптово.
Потягнулася по елегантну шубу з норки, з вішалки в стилі арт-деко зняла капелюшок від Коко Шанель.
З неба порошив дрібний сніг, вкривав білим покривалом вулиці, скрипів під чоботами. Наближалися свята. Відчувалося радісне очікування, поєднане з гарячковими покупками, навколо роїлися люди, вабили прикрашені вітрини магазинів. Коли вони пройшли повз перукарню, яка крім стандартних послуг пропонувала “одичні масажі” для жінок, Кроне непевно кашлянув.
-- Як це працює? – запитав, вказуючи головою на рекламу.
-- Жінки бережуть цю таємницю як зіницю ока, -- Юстина з вдаваною суворістю стиснула губи.
Обоє вибухнули сміхом.
-- Ліквідація зморшок, відмолодження тіла, -- пояснила, грайливо поглядаючи на нього.
-- Діє? – зацікавився офіцер.
-- Це питання особисте чи службове? – вона підняла брови.
-- І таке, і таке, -- заявив він після хвилинної мовчанки.
Юстина зняла рукавичку, торкнулася чола Кроне, вигладжуючи борозни на раптово спохмурнілому обличчі супутника.
-- Інколи я забуваю, чим ти займаєшся, -- признала.
-- Було краще, ніж з одичним апаратом, -- посміхнувся Йоган. – Про що ти хотіла поговорити?