Від початку їхнього знайомства Юстина жодного разу не виходила з ним назовні. Тепер вона взяла його під лікоть, легко притулилася збоку.
-- Я не хочу, щоб ти гнівався на мене чи мадам… -- почала вона вагаючись.
-- Чого б то я мав гніватись?
Вона не відповіла відразу, зупинилася біля величезного, голого каштана. Підняла обличчя, дозволяючи, щоб сніжинки, які палали згори, лоскотали її, осідали на віях і вустах, танули, залишаючи діамантовий блиск.
-- Бо зрештою тобі доведеться зайнятися тією справою, -- сказала, ніяково дивлячись на Кроне.
-- Раніше пекло замерзне, -- буркнув той, рушаючи вперед. Через кілька кроків вона наздогнала його.
-- Ходімо назад, -- попросила.
Вони розвернулися – чужі в натовпі, що готувався до свят, загублені в своїх думках. Самотні. Солдат і шльондра.
***
Кроне нетерпляче зітхнув під невдоволеним поглядом шефа. Полковник Тадеуш Бретцель, керівник II Відділу, легенько підсунув заварений по-російськи чай, додав варення.
-- Комісар Ясінський от-от з‘явиться, -- повідомив.
-- Що трапилося? – підняв брови Кроне.
Він пам‘ятав огрядного, вайлуватого поліцейського, який аж ніяк не нагадував детектива. Ясінський вважався одним з найбільш досвідчених слідчих і тому йому часто доручали вести найсерйозніші, найбільш заплутані справи. Бувало, він співпрацював з “Двійкою”.
-- Йдеться про “Рай”, -- пояснив Бретцель. – Власниця зробила нам пропозицію, від якої ми не змогли відмовитися.
-- Що?! – Кроне навіть не намагався приховувати свого роздратування. Він затиснув пальці, згинаючи міцну, срібну ложечку.
– Ти хочеш сказати, що я отримаю цю справу?! – вигукнув з образою в голосі.
-- В мене немає виходу, -- полковник розвів руками. – Мадам Летиція зробила конкретне… замовлення. Ти справив на неї враження, -- сказав він.
-- З яких пір якась бордель-мама розподіляє завдання серед працівників “Двійки”?
-- Відтоді як запропонувала нам співпрацю, -- відповів вже серйозним тоном Бретцель. – Сам розумієш, такий бордель, для нас справжнісінький скарб.
Кроне безпорадно покрутив головою – Юстина мала рацію. Здається, мадам Летиція отримала те, чого хотіла. З іншого боку, її наполегливість в цьому питанні непокоїла.
Злив інформації “Двійці” був пов‘язаний з певним ризиком, до того ж був невигідним – останнє, чого бажала старша пані, це зв‘язуватися зі спецслужбами, єдиною причиною, по якій вона могла прийняти таке рішення, було прагнення якомога швидше вияснити справу. Кроне не вірив запевненням, ніби її бажання, щоб він вів слідство, мало щось спільного з його репутацією людини честі. Взявши до уваги клієнтуру борделю, вона могла не сумніватися, що поліція буде діяти максимально конфіденційно і кине на цю справу найкращих людей. Отже, мотивом такої поведінки бордель-мами міг бути страх. Тільки перед чим? В цьому бізнесі смерть не була чимось надзвичайним. Вбивства і самогубства траплялися навіть в найбільш ексклюзивних будинках розпусти. Ревниві клієнти, вбиті горем жінки, які несподівано довідалися про старанно приховане хобі чоловіка… Такі реалії цього світу.
-- Чого вона боїться? – запитав раптово Кроне.
-- Цікаве запитання, -- признав Бретцель. – Майже так само цікаве як те, чому вона вибрала саме тебе.
-- Не зрозумів.
-- Все просто. Та баба аж ніяк не може знати про твої… досягнення. Пов‘язані з діяльністю в “Двійці”. Це абсолютно неможливо. Однак вона точно чула якісь плітки.
-- Я й далі не розумію, -- гаркнув Кроне.
-- Гадаю, йдеться про твої бійцівські здібності. Ти потрапив у кілька бійок в місті, пару поєдинків, також твої подвиги з часів останньої війни ніяка не таємниця, до того ж шрами… Вона, мабуть, страшно боїться, боїться в фізичному сенсі.
-- Заради Бога! – скривився Кроне. – Не роби з мене вбивцю. І які шрами? На обличчі в мене тільки один.
-- Припускаю, що хтось зауважив пару інших, знаєш, в таких закладах… -- відповів Бретцель, намагаючись зберегти поважний тон.
Перш ніж Кроне встиг відповісти чимось ущипливим, пролунав стукіт і до кабінету зайшов комісар Ясінський. Він привітався з ними, потиснувши руки, повісив на вішалку сукняний, стилізований під військовий плащ і засніжений капелюх.
-- Холод собачий! – вигукнув, потираючи руки.
Бретцель налив йому чаю з самовара.
-- О, справжній Шемарін з Тули, -- зауважив з ноткою добродушної заздрості поліцейський.
-- Спадок від бабусі, -- посміхнувся шеф II Відділу. – Вона обожнювала російські самовари, особливо багато оздоблені.
Ясінський кивком голови подякував за чай, зробив кілька ковтків, задоволено видихнув, його вуса рухалися немов у моржа.