— Ти вперше відчуваєш це милосердя?
Я вчуся його перед цим оголеним розп’яттям.
— А перед живим, справжнім тілом ніколи раніше не відчував?
Не так сильно. Існують книги, що змушують нас пережити кохання значно сильніше, аніж у реальному житті, або мужність, значно відчайдушнішу, аніж пережиту насправді у минулому. У цьому, напевно, і полягає сила мистецтва: виходити за межі власного досвіду, надавати тілу, нервам, крові такого впливу, який інакше був би для них недосяжним. Перед цим помираючим оголеним тілом затремтіло моє нутро. Я відчуваю порожнечу в грудях, якусь невимовну зворушеність, судому співчуття. Я поклав руку йому на ступні, щоб зігріти їх.
— Раніше я не задумувався про різницю між милостю і милосердям. Її сім справ милосердя не потребують, щоб про них просили.
Я кажу йому, що мені доводилося раніше робити принаймні одну із цих справ. Але я не називав їх справами милосердя. І вони не годяться, щоб їх порівнювати з моєю реакцією на цей лик. Про ті я вже забув, а про цю — не зможу, тому що йдеться про силу мистецтва.
Священик підводиться, йде до плити, запалює вогонь під каструлею. Запрошує мене залишитися на вечерю. Я теж встаю, кажу йому, що замовив вечерю у харчевні в рибацькому порту.
Він знає хазяйку, знає, що ціни в неї доступні. На прощання просить, щоб я якомога швидше розпочав роботу з відокремлення драпування.
Повертаюся з інструментами і починаю потроху збивати різцем покриття. Воно з граніту, а тому відбивається скалками. Драпування міцно тримається на стегнах, з невеликою порожниною на впалому животі. Вставляю різець у ту порожнину й обережними ударами відбиваю молотком, вибираю уламки. Згодом залишається шматок тільки на кістках тазу і зверху над природою.
Я намагаюся врятувати прикриті частини, але драпування закріплене саме зверху. Оббиваю різцем навколо, і ті удари віддаються в моєму тілі, ніби то я б’ю по собі.
«Звичайна чоловіча солідарність», — намагаюся заспокоїтися, щоб продовжити роботу. Знову беруся до діла, але відчуття не минає. Доводиться працювати, перемагаючи його, через силу. Удар — біль. Оббиваю навколо, щоб ослабити граніт. Так само відокремилася колись від мене жінка, моя подруга життя, з вирішальним ударом наприкінці. Моє нутро ще й досі відзивається на ті удари.
Передостанній удар молотком сповіщає про хитання уламка. Легенько б’ю ще раз, і граніт відокремлюється цілком, я притримую його руками, щоб не впав. Кладу на підлогу.
Уламок гранітного покриття відокремився, а разом із ним — майже вся прикрита натура. Придивляюся, якої форми надав скульптор смерті у цій точці. Напружена, рельєфна жила проходить аж до кінчика білої природи. Обрізаної.
Я знімаю із себе вовняного светра і обгортаю ним відбитий блок. Понесу його до своєї оселі.
Тим часом, поки іду зі своєю ношею, пригадується мені вага в моїй руці валізи жінки, коли я проводив її на автобус. Та жінка змушувала мене прагнути більшого.
Це не про мій характер: виділятися із загальної маси, показувати себе. Бути поряд із нею — то була вершина моєї чоловічої кар’єри.
Вона вважала мене кращим і визначнішим, аніж я є насправді. Писала про мене керівництву художніх галерей, надсилала фото моїх композицій з каміння і дерева, які ми з нею разом збирали і складали.
Їй навіть вдалося організувати одну мою виставку, заплативши з власної кишені за друкування каталогу. Про ту виставку навіть писали у республіканській газеті.
Вона хотіла, щоб я знав собі ціну. А для мене важливим було бути разом із нею: разом ходити лісом, шукати камінці й коріння дивних форм, разом вигадувати і творити.
Вона розумілася на мистецтві, ставила мене на один щабель із митцями, про яких я навіть не чув.
— Якби ти жив у Мілані, твої скульптури виставляли б у музеях.
Якби я жив у великому місті, то свої пошуки проводив би не в горах, а поміж контейнерами зі сміттям. Мою стриманість вона не сприймала. Ображалася на мене, і в такі хвилини ставала запальною.
Про себе казала, що жодного мистецького таланту в неї немає, та замість нього у неї є особливий дар відчувати його в інших.
Я не митець.
— Ти — більше, аніж митець, ти — творець. Той, хто руйнує межі, збиваючи шкіру на пальцях, щоб відкрити новий шлях. Розумію твою скромність, але не потрібно з нею перебільшувати. А от ти скорився, змирився, забився у куток, щоб про тебе не дізналися.