— Те напруження ледве вловиме і зливається зі смертельними судомами. Це не деталь, це апогей страждання. Я дозволю собі запитати: ви маєте намір виставляти розп’яття чи ні? Для мене це важливо знати. Бо якщо воно залишиться десь захованим, то ця робота мене не цікавить. Я прошу вибачити мені таку щирість, про яку ми ще з початку домовлялися зі священиком.
— Ви говорите як речник скульптора, на що у вас немає права. Ви — умілий майстер, але не треба вдавати із себе автора.
Він має рацію. До цього дня я ремонтував носи, пальці, навіть руку. А тут йдеться про центральну деталь статуї, до якої буде прикута загальна увага. Саме в ній розкривається останній вияв життя.
— Завдання, яке ви збираєтеся мені доручити, — не прилаштувати протез тому, хто втратив кінцівку. Справа стосується завершення шедевра. Якщо зробити це відповідно до оригіналу, скандалу не уникнути.
Священик слухає мовчки, не втручаючись. День дощовий, по шибках тече вода. Єпископ — він також із Латинської Америки — не є пересічним чиновником апарату. Йому довелося побувати у в’язниці після придушення селянського повстання.
— Ви — віруючий?
Вірю, але не в божества. Вірю у якусь особливу форму людської раси.
— Що ви розумієте під поняттям святого?
Те, за що людина готова віддати життя.
— Чоловіка, втіленого в статуї, ви вважаєте святим?
Чинник, що змушує його жертвувати собою і не відрікатися від своїх слів, — той чинник є для мене святим.
— У такому разі можете працювати далі. Я не обіцяю вам, що цю роботу буде виставлено у храмі, не мені приймати таке рішення. Але можу сказати, що завдяки цій скульптурі ім’я її автора приречене на славу, гідну майстрів Відродження. Його нечисленні твори потраплять під пильну увагу найавторитетніших міжнародних критиків. Церква має ефективну прес-службу, що сприятиме такому визнанню. Мені доручили знайти відповідного майстра для реставрації. Я ознайомився з багатьма запропонованими нашим другом священиком кандидатурами, але мені хотілося знайти когось із життєвим досвідом, із рисами, що мають стосунок не лише до мистецьких здібностей. Новини про ваш супровід через кордон у горах дійшли і сюди. Цей витвір буде виставлятися у музеях. Церква дасть на це свій дозвіл, але я не готовий сказати вам, чи вона знайде для нього місце у власних приміщеннях.
Я дивлюсь у вікно за його плечима. При цій погоді я б нікого не повів через гори. Мені спадає на думку запитання: на якій висоті розташований Єрусалим?
— Приблизно вісімсот метрів.
І я питаю, чи там буває сніг.
— Майже кожної зими.
У мене виникає бажання дізнатися, якою була температура у ту п’ятницю страти, десь між березнем і квітнем. Тіло розігрілося від сходження на гору під вагою важкої дерев’яної ноші на плечах. Потім, коли його підняли догори і залишили непорушним на вітрі, замерзло. Зі спазмами агонії втрачалися залишки тепла.
Я розповідаю їм про ці свої думки. Додаю, що не хочу, щоб згадувалося моє ім’я як реставратора.
Єпископ уважно слухає плутаний хід моїх думок, поглядає на священика, який киває, почувши те прохання.
— Ви розкриєте наготу Його тіла і хочете приховати таку дрібницю, як власне ім’я?
Так і є, я ж бо не митець, підпис тут був би ні до чого. Не вказано ім’я того, хто приробив драпування, не буде й того, хто його зняв.
Я прошу, щоб у приміщенні, де зберігається статуя, вимкнули опалення. Таким чином я хочу наблизитися до стану скульптора: гадаю, він працював при вуличній температурі.
Мармур хреста гладенький, відшліфований, на відміну від поверхні тіла, на якому відчувається гусяча шкіра від холоду. Від цього також виникає мимовільне бажання зігріти його.
Тисну руку священикові, тим часом єпископ нагороджує мене жестом благословення.
Іде січень, небом пливе лахміття з хмар. Сонце ледве протискується у просвіти, і той, хто проходить під ним, на мить почувається обласканим його променями. Я іду погуляти узбережжям зі своїм ранцем, щоб позбирати мушлі та відшліфовані морською водою шматки дерева. Бреду босий, так підошви масажуються під час ходіння.
Розп’ятий моря ніколи не бачив. Жив із рибалками, що рибалили в оточеному з усіх боків берегами озері. Безмежна гладь води попереду тішить око.
Вперше в житті стою біля моря. Я читав «Одіссею» і книги Стівенсона, бачив фільм про Мобі Діка, але заходжу в морську воду вперше в житті. Я гадав, що воно має бути бурхливим, а воно — ніби пасовище: хвилі котяться повільно, наближаються як корови, що повертаються увечері до хліва. Гори завжди у моєму серці. Дивлюся на море, але поглядаю уважно й під ноги, щоб не наступити на гострий камінець серед гальки. Мочу ноги, вода холодна, але не настільки, як у гірському струмку.