Доля мені усміхається, до того ж подарувала міцне здоров’я. Скільком людям на світі поталанило так, як оце мені? Розмовляю тихо, щоб не хизуватися удачею, що мені випала. Один античний філософ радив прожити непомітно.
— Епікур.
Так, саме він. Живи непомітно, без гамору, не хизуйся тим, що дала тобі доля. У мене є все необхідне, а якщо чогось і не вистачає, я цього не помічаю.
— То, виходить, що людина складається із цього? Із того, що має в кишені? — запитує вона роздратовано.
Не сама людина, а її гідність, що полягає в усвідомленні власної ваги, без шкоди іншим.
Вона відчуває контраст між своїм і моїм тоном, намагається згладити його.
— То ти проведеш мене через гори безкоштовно? Навіть якщо я — зовсім не біженка?
Проведу. Мені не треба знати, навіщо це тобі. Проведу, тому що там, на кордоні, гори скупчуються і закривають собою землю і небо. Пройти вдається лише тим, хто вміє орієнтуватися у тумані, а нас таких небагато. Проведу, щоб віддячити тобі за твою увагу до мене.
Цього разу вона знітилася. Простягнула руку до моєї над келихами й хлібом.
Таверна порожніє, робітничий люд іде спати. Ми теж підводимося, щоб могли зачинити. Хочу вчинити, як вона попереднього разу у ресторані, заплативши за обох пізніше.
— Сьогодні вечеря за рахунок закладу, — каже мені хазяйка таверни. І для подяки їй достатньо усмішки.
Вийшовши надвір, запитую у моєї супутниці, який такий комплімент зробила вона вину, щоб заслужити безкоштовну вечерю.
— Я сказала, що її вино схоже на неї.
Чудовий хід! Ти — знавець цього світу, вмієш поводитися і з власниками ресторанів.
— Так, я — жінка з цього світу. А от ти з якого світу?
Гадаю, що теж із цього, але з інших часів. З ХІХ століття. Інколи думаю, що з ХІХ століття до нашої ери.
— Це точно. Чоловік з нашого часу напевне б поїхав із жінкою милуватися китами.
Мені треба працювати з мармуром.
— З каменем, що існує тисячі років, але у твоєму випадку не може зачекати два тижні. Ти — точно не з цього світу.
Забуваємо про світ і йдемо в кіно.
Дивимося фільм про те, як чоловік рятує сусідського хлопця-іноземця, а фінал виявляється несподіваним. Мене це розчулює.
— Ти плачеш у кінотеатрі?!
Якщо мене довести до такого стану, то плачу, не стримуюся.
Вона — ні. Вона дивитися фільм критично, звертаючи увагу на роботу оператора, на гру акторів, на монтаж. Її дратує режисура. Я усього цього не помічаю, мене хвилює лише сюжет. Вона сидить, поки на екрані пробігає перелік усіх тих, хто працював над створенням фільму: з поваги до їхньої праці. Я вчуся у неї, що так треба.
Ми вдруге йдемо до неї додому. На вході до під’їзду зустрічаємо якогось чоловіка. Він хоче щось сказати жінці, але помічає мене і замовкає. Відступає убік, даючи пройти. Я дивлюся на нього краєм ока, але він відводить очі. Від нього пахне бальзамом після гоління. Та зустріч триває одну-дві секунди, не довше.
Потрапивши до її кімнати, обіймаємося міцно-міцно. Мені спадає на думку намір зробити собі обрізання, про що я вже замислювався раніше. Той намір дає мені натхнення на наступну годину.
Шукаю лікаря, дерматолога, — не для себе. Я знайшов дещо нове на статуї. Стираю рукою пил, яким покрито ноги розп’ятого. Саме тієї миті відчуваю під рукою якісь нерівності, щербини. Лише на ногах.
Я непокоюся: невже митець дозволив собі якусь недоречну вольність? Уявив якусь хворобу, проказу? Як це пояснити? Тим, що Христос брав на себе болячки інших? Тоді слід було додати сліпоту, глухоту, параліч. Навіть якщо глядач не може побачити того, що я знайшов, треба все одно повідомити про це священика. Запитую у нього про дерматолога.
— Дерматолога для статуї — такого мені ще не доводилося чути, — хитає головою він і йде подивитися.
Проводить рукою, дує собі на пальці, знову торкається ніг статуї. Поглядає на мене й усміхається.
— Це не хвороба, не проказа. Це риб’яча луска. На думку скульптора, розіп’ятий перетворюється на рибу.
Бачить, що я не розумію.
— Риба — то перший із символів християнства. Ми знаходимо його в катакомбах. Це давній акронім імені Ісуса Христа, який складається із початкових літер слів давньогрецькою Iνσοΰς Χριστός Θεοΰ Υίός Σωτηρ — «Ісус Христос Божий Син Спаситель». Із початкових літер виразу грецькою виходить слово ΙΧΘΥΣ — іхтіс, тобто «риба». Скульптор вбачає у миті смерті трансформацію тіла на символ спасіння.