Для них стихійно виникла бригада провідників через гори по той бік кордону. Нас троє, всі старі, бо в нас, у горах, у шістдесят років — ти вже старий. Хоча саме нам трьом добре відомі всі перевали й стежини, навіть у пітьмі.
Чудні ті держави, які прокладають кордони в горах, вважаючи їх незборимими перепонами. Марна праця. Адже гори — це розгалужена система комунікації між схилами, що забезпечує переходи залежно від пори року та фізичного стану мандрівників.
Стежини, які ми знаємо, ведуть по той бік таким чином, що по дорозі не зустрінеш ані живої душі. Кордони працюють на рівнині. Натягують колючий дріт — і вже не пройти. У горах такого не зробиш.
Провідники встановлюють тариф за свою роботу. У нас це зробили ті двоє; мене влаштовує, що вони займаються питаннями платні. Мандрівники платять готівкою, змушені довіряти. Домовляються ламаною англійською з десяти слів — достатньо для роботи провідника.
Є й такі, хто намагається перейти без нашої допомоги. Закінчується все тим, що вони губляться в дорозі, виснажуються, і потім ми знаходимо їх, померлих від голоду, подзьобаних воронами. Тоді ми їх хоронимо; тому щоразу, вирушаючи в дорогу, беремо із собою лопату.
Здалеку недосвідченому оку здається, що видно прохід, а потім, коли підходиш ближче, виявляється, що ніякого проходу там немає.
Серед мандрівників трапляються жінки, діти без дорослих — жодних знижок, адже послуга провідника від цього не стає легшою, навпаки, потребує більше часу. Якщо йдеться про сильних чоловіків, я веду їх стрімким шляхом — так швидше. На окремих ділянках в’яжу собі мотузок до пояса і витягую їх нагору. Отож вимагаю, щоб вони всі мали рюкзаки, аби звільнити руки.
Коли доводиться супроводжувати дітлахів та жінок, веду їх довшим шляхом, звертаю увагу на їхній одяг та взуття. Без доброго взуття та теплого одягу не вирушаю, навіть улітку. Інші двоє їх повели б навіть босих. Зараз у них такі заробітки, які їм ніколи в житті навіть не снилися.
Один — коваль, другий — пекар. Ми знаємо один одного ще з сопливого дитинства. Разом лазили по горах, заглядали під кожен камінь, коли нам платили за впійманих змій.
Спали разом у горах, під деревами. Коваль — високий, статечний, після нього сліди — як після ведмедя. Пекар — той найстарший серед нас, з попеченими, як хліб, руками, що вже ні на що не годяться. А от ноги ще бігають так, що не вженешся.
Ми не ходимо разом, у кожного свій маршрут. Інколи доводиться перетнутися в горах, коли один вирушає, а інший вже повертається.
Одного разу ми ледве врятувалися від однієї лавини, що скинула нас донизу на сотню метрів, захопивши у свою страшну темінь серед білого дня. Вже внизу вона нас виплюнула, мов горіхову шкарлупу.
Коли таке трапляється, страшно буває лише протягом перших метрів — повільних, а тоді вже летиш, котишся, б’єшся, сваришся зі смертю. Я глитнув повітря вже внизу, вискочив зі снігового мішка, сам дивуючись, що врятувався і зостався цілий. Став на ноги, побачив коваля, що стирчав у снігу догори ногами. Витяг його, вдихав йому повітря у легені, аж поки він не виплюнув мені в обличчя перший видих. Пекар лежав далі, але не під снігом — знепритомнів. Для нього вистачило двох ляпасів по щоках. У нього було вивихнуте плече. Але всі троє — живі, хіба не диво? Увечері ми разом випорожнили п’ятилітровий джбан вина — не так уже й багато!
Наше село — не для жінок. Ті подалися до міста, одружені чи ні. Так уже повелося споконвіку, що чужі для них вродливіші, аніж свої. У них в крові жага до мандрівок. Чоловіки залишаються. Тут, у нас, світ перевернувся, але нам байдуже. У селищі зосталися чоловіки й худоба.
Влітку я продаю туристам сувеніри і скульптури, виготовлені взимку. Виставляю мої невигадливі витвори на саморобному столику перед хатою. Туристи зупиняються з цікавості. Рівно на той час, що потрібен для покупки; якщо не мають грошей, — не зупиняються. Так і кажуть, хоча й перепрошують, не повертаючи голови, як перед тим, хто просить подати милостиню. Їм навіть на думку не спадає, що я можу їм просто щось подарувати, лише за те, що спиняться, потримають мої роботи в руках, порозпитують.
Колись, давним-давно, тут були риби, корали, мушлі. З їхніх решток формувалися гори. Тим, хто каже, що ми — гірський народ, я відповідаю, що в нас море було ще раніше, аніж у них. І можу це довести, показавши відбиток рибки на пласкому камінці, закам’янілу рибну кістку чи стулку устриці.