Іду вздовж набережної, спускаюся до моря, вмиваюся морською водою. Пригадую переходи через кордон. По дорозі туди я завжди зупиняюся біля гірського потоку. Мандрівники думають, що ми зараз його переходитимемо, але не бачать містків. Я сідаю, і вони розуміють, що то — перепочинок. Хочу, щоб вони прислухалися до дзюрчання води, помовчали гуртом, зібралися з думками. Нагинаюся над потоком, занурюю в нього обличчя, мию вуха.
Ідемо вздовж потоку аж до того місця, звідки він витікає, дзюрчання води перекриває собою шурхіт наших ніг по гравію.
Шум хвиль переносить мене думками у те місце, в той час. Гуляю собі аж до світанку. Зустрічаюся з рибалками, що йдуть до човнів. Для них о цій годині вже відчинено бар. Темрява блідне, на зорі вона, як під дією розчинника, світліє, аж поки не зникає, зборена сонячними променями. Тут немає півнів, що стрибають на тин і співають на схід сонця. Тут натомість — бурчання дизельних двигунів човнів, що виходять у море на риболовлю.
Заходжу до бару, відігріваюся кухлем кави, слухаю балачки про зиму та світанки, які з кожним новим днем відвойовують собі секунди світла. Жінки не заходять. Горлянки чоловіків хрипло прокашлюються з першими вітаннями «доброго дня».
Я пояснюю священикові, що мушу призупинити роботу. Залишки покриття я вже зняв, тепер треба переходити до відтворення натури, якої немає. Я ще не знайшов пригожого мармуру. Кажу, що мені потрібен час, щоб повивчати античні статуї, а тому я збираюся поїхати до Археологічного музею, що в Неаполі. Я бував там сто років тому, коли займався вивченням теракотових та бронзових виробів Вінченцо Джеміто[9].
У ті роки моєї юності мені не вистачало учителів-наставників. Особливо принаджували мене Неаполь та Париж. Курс обміну лір на франки був принизливим, тож мені вдалося пробути в Парижі лише дві доби, і я протягом усього часу не виходив із Музею Родена, щойно заклад відчинили й аж до останнього.
За ті самі гроші у Неаполі я прожив місяць. Джеміто не любив мармур, бо його не можна ліпити, як теракоту. Його роботи були невеликими за розміром, і критики часто дорікали йому, що він дарма переводить свій талант, обмежуючись виготовленням мініатюр. У нього було своє сприйняття реальності у зменшеному до точних розмірів масштабі. Він зрадив йому лише одного разу, виготовивши монументальну статую Карла V для фасаду Королівського палацу, — до речі, то найневдаліша його робота. Таким чином він висловлював свою повагу представникам королівської крові. Відчував свою спорідненість із ними, адже ніколи не знав свого батька, а тому ним міг бути будь-хто з них, навіть сам король.
Джеміто свої роботи з теракоти поміщав у піч, щоб вони там засмагли, як шкіра дітей-бідняків на сонці, адже саме вони служили йому за натурників. А його бронзові скульптури виблискували їхнім потом.
Для нього мистецтво було світським. Він не створював священних скульптур, не працював на замовлення Церкви. Мені треба повернутися у дохристиянські часи, до міста з грецькою назвою, створеного за давньоримським порядком. Сорок років тому я вивчав скульптурні зображення нагих дітей роботи Джеміто. Тепер ось займаюся дорослими.
Пригадую той місяць. Військовий корабель-авіаносець стояв якраз перед Кастель-дель-Ово[10]. З його злітного майданчика, як коники-стибунці, вистрілювали в небо літаки з вертикальним злетом. То був театр, кіно і гамір двигунів — Америка в затоці[11].
Уявіть собі того, хто виріс у лісах, десь у маленькому селі, і от тепер виходить із вагона на привокзальний майдан. Треба якось зорієнтуватися. Навіть дорогу перейти не знаю як. Спостерігаю, як інші перехожі перебігають по той бік тротуару. Потік машин — безперервний.
Роблять ось як: сходять із берега просто в потік, що тече собі, не звертаючи на них анінайменшої уваги. Просуваються убрід, тоді як машини ледве їх не торкаються, об’їжджаючи останньої миті, як відтікає вода від камінців у струмку. Швидко рухаються аж до протилежного краю. Не те, щоб перед ними розступається Червоне море. Просто місцеве море, на зразок Червоного — швидке й гнучке — тече, шумить, обтікаючи людей, що поспішають у своїх справах. Вбирає їх у себе і потім випускає неушкодженими по той берег. Стою як укопаний. Заворожено спостерігаю за динамікою, але ніяк не можу зважитися на те, щоб самому повторити той експеримент. Обов’язкова умова: потрапивши до потоку, не зволікати. Червоне море зважає на перешкоду, якщо її хода рішуча, але перетворюється на нестримну й безжалісну стихію, помітивши ознаки невпевненості та сумніву.
9
Вінченцо Джеміто (італ. Vincenzo Gemito; 1852 — 1929) — італійський дизайнер і скульптор, прихильник реалізму в мистецтві. Колекціонери особливо високо поціновують його пізні роботи і попри психічні розлади вважають його геніально обдарованим митцем.
10
Кастель-дель-Ово (італ. Castel dell’Ovo — «Замок яйця» або «Яєчний замок») — середньовічний замок на території півострова Мегарида в Неаполітанській затоці в Італії. Свою назву замок отримав із легенди про римського поета Вергілія, який у середньовічні часи мав репутацію чаклуна та провісника майбутнього. За легендою, Вергілій помістив магічне яйце в основу укріплень, і якщо це яйце розіб’ється, то замок буде зруйновано, а Неаполь спіткає катастрофа. Один із символів Неаполя.
11
Ідеться про війну у Перській затоці 2 серпня 1990 р. — 28 лютого 1991 р. між Іраком і коаліцією із 28 країн на чолі з США. Вторгнення й анексія Кувейту Іраком 2 серпня 1990 року спровокували перекид сил швидкого реагування США чисельністю понад 500 тис. осіб у Саудівську Аравію. Велика Британія відправила 42 тис. осіб, Франція — 15 тис., Єгипет — 20 тис., інші країни — менші контингенти. Італія використовувалася як військова база сил союзників.