Переходити треба впевнено, як у горах, коли закочуєш холоші штанів по коліна, перед тим, як переходити убрід гірський потік із черевиками в руках. Рухатися слід швиденько, щоб не замерзнути. Речей у мене майже немає, один заплічник, який я теж знімаю з плеча, щоб не виділятися із юрби. Чекаю на когось із місцевих, хто б першим за мене влився у потік. Якийсь старий помічає, що я не маю досвіду:
— Беріть мене під руку!
Прилипаю до нього, як тінь, у другій руці тримаю палицю, щоб відбиватися від повені. Дві автівки ледве мене не торкаються, а якийсь мотоцикл чіпляє за руку. Але нічого, вцілів. Дякую своєму поводиреві і наступного разу вже знатиму, як поводитися.
Порівнюю сьогоднішнє місто з тим, яким бачив його колись. Чорношкірі чоловіки тепер не одягнені у білу форму американського флоту, а стоять, розіклавши свої товари на простирадлі просто на тротуарі.
Не чую голосів мешканців, що перегукуються з одного балкона на інший. Знаходжу книгарню Раймондо — того самого, що колись знайшов для мене роботу Сальваторе Ді Джакомо про життя Вінченцо Джеміто.
Раймондо водив мене оглядати роботи у приватних колекціях. Він захоплювався творчістю цього скульптора і тішився увагою студента з Північної Італії, що приїхав, аби розділити з ним його захоплення.
Книгарня залишилася такою, як і була: маленька, зі здоровенною вивіскою «Данте і Декарт»[12]. Як могло йому спасти на думку поєднати ці два великих імені?!
— Данте вивчає потойбічній світ, після життя, а Картезій — поцейбічний.
Раймондо відповідає коротко, як тоді, звиклий до запитань покупців. Він, як завжди, на своєму місці: так само швидко пригадує імена авторів та назви книжок з безкінечного місячного каталогу. Навіть голос залишився той самий: холодно-ввічливий.
Він мене пам’ятає: риса, гідна принців, з дитячих літ звиклих упізнавати в обличчя підданих, вдячних монархові за подаровану їм милість визнання їхньої важливості. Їхня Величність мене знає: королівство залишилося таким самим, а з ним — і його піддані-клієнти.
На обід він веде мене на площу перед Королівським палацом. Повертаємося у місце, пов’язане з моїм першим візитом: до статуї Карла V, одного з вісьмох королів, якими прикрашений фасад палацу. Остання — королю Вітторіо Емануїлу ІІ, яку додали вже радше з почуття обов’язку, аніж через його справжнє місце проживання тут. «Самозванець у Неаполі», — зауважує у моїй голові брат-близнюк.
Статую Карла V виготовив із мармуру один скульптор за гіпсовим оригіналом Джеміто. Однак копія так не сподобалася авторові, що дійшло навіть до рукоприкладства.
Ми походжаємо перед статуями сімох чванливих королів, від Роджера Норманського і далі. З-поміж усіх впадає в око оточений будівельними риштуваннями Карл V: обличчя зосереджене, розкуйовджені вітром кучері, як у того, хто з високої скелі уважно вдивляється у далечінь. Його краще було б поставити на морському узбережжі, аніж тут, у громіздкій колонаді, що дугою огинає площу.
Я розповідаю книгареві про мету свого візиту та цікавість до дохристиянського зображення наготи у мистецтві. До нього дійшли чутки про те, що я допомагав біженцям переходити кордон. Він запитує, чи то правда, що я робив це безкоштовно. Повторюю, у чому полягає суттєва різниця: спершу брав плату, а потім повертав. Він погоджується із моїм уточненням, каже, що воно відповідає картезіанському вченню. То він так з мене кепкує, ніби мимохідь. Я у відповідь кажу, що значно небезпечніше переходити вулицю у Неаполі.
Його син пішов його стопами: і собі відкрив книгарню з такою самою назвою на площі Ісуса.
— То це вже, виходить, справжня філія, — кажу йому.
І він стримано усміхається, аби зробити мені приємність. Видно, що я не перший так жартую.
Ми говоримо з ним про Джеміто, про його скульптурні зображення дітей. Про ту серйозність, що ховається за нещирою посмішкою маленького продавця мінеральної води, яка зазвичай притаманна справжнім торговцям.
Нагота тіла — то недоторканість злиднів. Були такі, хто вбачав у ній натяк на педофілію, а іноземці в ту епоху скуповували ті статуї і зловживали ними. Для нас закабалені роботою діти, яких зображував Джеміто, — то своєрідний акт звинувачення. Худі, змарнілі від постійного голоду тіла належать дітям та підліткам, змушеним проходити сувору школу виживання.
Так, у розмові, пригадуємо наші висновки щодо тих часів, та цього разу вони — остаточні.
12
Рене́ Дека́рт (фр. René Descartes, лат. Renatus Cartesius — Ренат Картезій; 31 березня 1596 р., Ла-Е-ан-Турен; фр. La Haye en Touraine [нині місто Декарт], департамент Ендр і Луара, Франція — 11 лютого 1650 р., Стокгольм, Швеція) — французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії. У математиці Декарт запровадив Декартову систему координат, увів поняття змінної величини і функції, а також багато алгебраїчних позначень. У фізиці він сформулював закон збереження кількості руху, запровадив поняття імпульсу сили та ін. Декарт — автор методу радикального сумніву в філософії, механіцизму у фізиці, предтеча рефлексології.