Цього разу цикадне скрипіння пружин ліжок у сусідніх номерах лунає дужче.
Засинаю та вже згодом прокидаюся від сварки, ударів, криків, галасу тих, хто поспішає на допомогу. Є поранений, приїжджає «швидка». Стукають і до мене. Поліціянт просить показати документи. У решті номерів нікого не знайшли. Пояснюю, що я тут живу подобово, а не знімаю номер на кілька годин. Його це не цікавить. Він питає, що я бачив. Нічого, я тільки чув, а так — спав. Із ким? Сам. Не вірить. Що я тут роблю? Відпочиваю. А чому поселився саме в цьому пансіоні? Бо шукав щось якомога дешевше. Хіба я не помітив, що це за місцина? Так, але мене це аж ніяк не обходило до вчорашнього гармидеру. Пояснюю, що чув гамір, але тоді не було чутно пострілів. Він усе записує, нарешті дає мені спокій.
Наступного дня збираю свої речі до рюкзака: пансіонат зачинається за наказом поліції.
Повертаюся до музею. Цього разу іду, не зупиняючись перед статуями. Минаю їх, думаючи про одне: яка різниця між цими оголеними статуями та розп’яттям? Вона має бути, але я ще не второпав, яка саме.
Зустрічаюся зі знайомим музейником, той вітається зі мною сухо, не підходить. Напевне тому, що я не зупинився перед Епікуром.
Під час виверження Везувію містечко Геркуланум вкрило лавою, а Помпеї, розташовані далі, — попелом. Після розкопок усі античні статуї звільнили, розставили по коридорах та залах. Вони провели значно більше часу під землею, аніж на землі. Отож не дивно, що в них іще такий спантеличений вигляд.
Виходжу з музею, думаючи про їхню наготу. Вона слугувала живим взірцем для наслідування. Від одного щоденного погляду на них м’язи самі напружуються, щоб їх скопіювати. Нагота статуй служила метою для кожного римлянина у роботі над власним тілом.
А при погляді на манекени, які виставляють у вітринах сучасних крамниць для показу одягу, такого бажання не виникає.
Моє перебування у Неаполі йде до завершення. На сонці місто здається живішим, ніби подвоєним тінями, які ковзають по тілах інших, наближаючись, торкаючись, накладаючись. Навіть насичене вологою гаряче повітря, здається, бере участь у цьому обміні.
Я повільно плетуся до вокзалу: сяду на перший потяг, що йде на північ. На площі, скраю на тротуарі, бачу хлопчину, що примостився із книгою в руках. Перед ним — мисочка з табличкою: «Дякую за надану можливість продовжити читання». Зачудований таким видовищем, витрушую з кишень усі дрібні монети.
Мені вже не болить, тільки пов’язка заважає. У потязі я засинаю. Місто зачиняється переді мною за заплющеними повіками з криком продавця гарячої піци, що лунає з платформи.
У приміщенні, де стоїть розп’яття, холодно, аж дрижаки беруть. Мармур нагадує сніг. Я дивлюся на нього і не знаю, що мені робити далі. Всі підготовчі операції завершено, потрібно тільки знайти й обробити блок мармуру для натури.
Іду до мармурового кар’єру. Більша частина мармуру з нього продається у подрібненому до крихт вигляді, адже його використовують для виготовлення глянцевого паперу для журналів. Так вічна, благородна природа цього каменю приречена на переробку для друку преси сумнівного штибу. Все одно що спиляти багатовікове оливкове дерево для виробництва туалетного паперу.
Різнороб-алжирець пояснює мені, що у його кар’єрі переробляють лише дрібний мармур, призначений для паперових фабрик. Від звалених у потік відходів вода біліє й замулюється.
Він розмотує шматок тканини і показує мені загорнутий у ній блок алебастрового кольору, видобутий у іншому кар’єрі, де добувають мармур для скульптур. Цей блок — незвичайного кольору, з гірчичними прожилками, а його точна назва — травертин «аквасантано». Про гроші алжирець навіть чути не хоче. Оскільки я збираюся використати його для святих потреб, то, за його релігією, слід робити пожертвування.
Існує особлива економіка безцінних товарів, де обмін ведеться не на гроші, а на щось таке, що має символічну вартість і важить значно більше. Вдячно приймаю подарунок, той блок мармуру справді рідкісний.
Я запитую у нього, що означає — жити як мусульманин.
— Любити Бога так, ніби маєш померти завтра; працювати так, ніби взагалі не маєш помирати.
Шкода, що він не може випити зі мною келих вина за ці золоті слова.