Він каже, що в мене повинен вийти справжній шедевр. Я скромно відповідаю: зроблю як можу, адже не вважаю себе ні особливо розумним, ані здібним.
— Та хто ти такий, щоб заявляти, що ти — не розумний і не здібний? Ми всі — діти бога. Зарахувавши себе до ні на що не здатних невдах, ти цим зневажаєш нашого творця. Принижувати себе, аби не турбувати інших навколо, — недостойно. Ми народилися для того, щоб яскраво блищати, як то роблять діти. Ми повинні із вдячністю проявляти світові отримані в дар здібності й таланти. Якщо ти — розумний і здібний, то своїм прикладом надихаєш інших.
І ти працюєш звичайним різноробом?! Та тобі слід бути проповідником!
— Я працюю різноробом, але читаю Коран.
Я мовчу, бо не знаю, що сказати. Думаю про жінку, яка, напевно, чекала від мене такого, але моя інертність її відштовхнула. Якби вона зараз сиділа з нами за столом, то заплескала б у долоні від захвату.
— Цей блок мармуру я взяв не серед відходів. Я сам вирізав його у кар’єрі. Ти повинен зробити свій шедевр.
До порту прибувають цілими родинами — змерзлі, замучені, — ті, хто вирушили з піщаних пляжів, а не з портів, з наметів, а не з теплих домівок. Їх розподіляють по центрах реєстрації. Настав час їм збагнути, в якій частині світу і на якому етапі своєї подорожі вони опинилися.
Чоловіки вміють байдикувати, розтягуючи день за днем, як розвішують білизну для сушіння. Жінки — ні, вони не здатні сидіти сиднями, висиджуючи очікування. Діти біжать до будь-якого проходу, не лякаючись чудовиськ, які можуть там на них чатувати. Біжить мені назустріч один такий, років з десять, і каже одне-єдине слово:
— Дюссельдорф.
Махаю йому рукою, щоб зачекав. Іду купити географічну мапу. Повертаюся — його вже немає. Усвідомлюю власну помилку і соромлюся. Він не дорогу питав, а просив підвезти. Моя пізня здогадка мене пригнічує. Я ж бо обіцяв сам собі бути розумним та здібним, і от тобі маєш: за першої ж нагоди виявив свою звичну інертність. Треба було провести його до Дюссельдорфа.
Він зумів добратися сюди, я мав допомогти йому з останнім етапом. Шукаю його на вокзалі, але марно. Його напевне впіймали й запроторили до одного з тих центрів реєстрації.
Їх називають неповнолітніми, а поводяться з ними як із загубленими речами. Це я — неповнолітній, якщо порівнювати мене з чоловічком зростом в метр тридцять, який не дав мені навіть часу на роздуми.
Вони їдять похапцем, ховають собі в кишеню шмат хліба, трохи сиру і втікають. Вони — як стрімка вода, яку не зупиниш ніякими перепонами.
Якщо треба стрибати, то стрибають без вагань у водоспад; якщо треба перелізти через стіну, здираються мов ящірки.
Дюссельдорф... чому я не послухав і не допоміг йому в його подорожі?
Зустрічаю якогось чоловіка, що розгублено озирається. Приблизно мого віку, в пальті до п’ят. Питаю, куди йому треба. Він каже, що на вокзал. Проводжаю його до вокзалу і запитую, куди він їде. Нікуди, тільки до вокзалу і все. А потім? Потім повернеться до свого табору. Він — циган, вчора прибув сюди з рештою своїх із табору, йому треба відправити поштовий переказ.
Отже, ніякого Дюссельдорфа, на той потяг я спізнився.
Повертаюся до свого житла. У мене є ще дві години на те, щоб попрацювати над блоком мармуру, а потім доведеться припиняти, аби не турбувати сусідів. Після перших ударів скарпелем чую гру на акордеоні. Хтось із сусідів учиться. Припиняю роботу, музика мені заважає. Якщо продовжуватиму, є ризик, що гепну себе по руці.
Розгортаю мапу, шукаю Дюссельдорф. Мусульманин десяти років, з адресою якогось родича чи мечеті в кишені або навіть без неї — просто чув ту назву від когось, вивчив і тепер повторює, поглядаючи знизу вгору, кожному отакому телепневі, як я.
Мене захоплює розповідь Де Амічіс[14] про неймовірну подорож з Апеннін до Анд. Я плачу в кінотеатрі, над книжкою, але залишаюся байдужим перед малям, що питає мене про Дюссельдорф. То чого не вистачає реальності проти вигадки? Сам себе не розумію. Адже я — розважлива людина, багато чого побачив на своєму віку і плачу не там, де треба. Мене присоромив малий зі чорними серйозними очима, якому за час своєї подорожі довелося хутко подорослішати, промовивши всього лише три склади.
Так і сиджу понурено, втупившись у географічну мапу в себе перед носом.
Немало довелося мені їх супроводжувати, тих дітей: деякі — на руках у батьків, інші — вчепилися у поли їхнього одягу. Одного сам ніс на плечах. У нього був жар, напудив мені на шию. Але навіть незчувся, бо спав.
14
Едмондо Де Амічіс (1846 — 1908) — італійський письменник, поет та журналіст. Серед найвідоміших його творів — дитяча повість «Серце», частиною якої є оповідання «Подорож від Апеннін до Анд», у якій розповідається про тринадцятилітнього хлопчика, що вирушає із Генуї до Америки, сам, на пошуки своєї матері.