Було спекотно, і та сеча змішалася з моїм власним потом.
Малолітні... от би мені бути таким дорослим, як вони, ці малолітні! Своїх дітей у мене немає. Не маючи такого досвіду, я вбачаю на ногах у дітей, що подорожують, черевики пророків. Їхні кроки передвіщають теперішнє — серед чудовиськ, незрячих байдужих.
Складаю географічну мапу, загортаю в тканину блок мармуру, кладу до рюкзака. Вирішую, що завжди носитиму його з собою: хай буде часткою моєї власної ваги.
У приміщенні, де працюю, прикладаю блок до білосніжної поверхні статуї. Матеріал інакший, колір теж відрізняється. Буде відразу помітно. Але той факт, що цей блок подарований, як пожертвування, відкидає будь-які заперечення. Має бути саме цей, хай і виглядає неприродно і нереально. Адже моя робота теж нереальна, як і ця моя зима у місті на морі, як і зустріч із милосердям статуї.
Я з тих, хто не любить розпитувати, навіть щоб дізнатися дорогу. Можливо, саме через це я відкидаю віру. Адже до божественного треба достукатися, допитуватися. Треба мати в душі особливу катапульту, щоб дістатися до того рівня довіри, щоб звертатися на «ти».
Усього за кілька місяців я умудрився поспілкуватися зі священиком, із мусульманином та ще й із рабином. За ціле життя — ні разу, а тут — одразу з трьома. Вони дозволили мені поглянути з висоти своїх балконів, тримаючись осторонь, відчути запаморочення, притаманне тим, кому доводиться спускатися у прірву. Отож вони собі там поглядають донизу зі своїх балконів: божественне не на небесах, де не вистачає кисню, щоб дихати. Воно — під ними, на самому дні прірви.
Слова в їхніх Святих Писаннях — то виступи, за які можна вхопитися, щоб спуститися до пекла і повернутися.
Отакі думки лізуть мені в голову, поки я прогулююся із шматком травертину в рюкзаку. Ті думки залежать від його ваги.
У садках буяє мімоза. Її жовтий цвіт розтинає сірість хмар і сяє яскравіше за сонце. Характерний аромат, який нагадує ваніль. У горах під час грози пахне іржею: то земля так готується до удару блискавки. Земля — це живий організм. Оце і вся моя віра.
Повертаюся до свого житла, знімаю із себе пов’язки, намагаючись не дивитися. Несу блок мармуру священикові, щоб поглянув. Той побоюється, що через велику різницю в кольорах буде занадто впадати в око.
Відстоюю свій вибір. Воно хоч як впадатиме в око, притягуватиме погляди саме до цього місця голого розп’яття. До того ж і в природі часто ця частина відрізняється кольором від решти тіла.
— Дуже хочеться тобі вірити. Скульптуру слід закінчити і підготувати до нового трактування Церквою зображення розп’яття. Я переконаний у святій цінності цього твору. Так само переконаний у тому, що саме ти здатний довести його до фінального результату. Моя віра наділяє мене особливою здатністю вловлювати знаки Провидіння.
Він читає на моєму обличчі недовіру щодо моєї належності до вищої місії. Намагаюся приховати свої сумніви, щоб не ображати його.
— Навіть у переплетінні вузлів на килимі є свій певний порядок.
Вузли. Так, я вмію їх в’язати. Знаю їх. Пригадую один, дещо заспокоююся.
— Наука намагається вивчати події, розділяючи їх на випадок та необхідність. Провидіння містить їх у собі нероздільно, адже і перші, і другі є його вираженням. Деякі події здаються випадковими, але той, хто має віру, вбачає у них замисел, слід певної місії. Ти у цій справі — інструмент Провидіння.
Краще мені цього не знати. Я знаю, як управлятися з інструментами, з робочими знаряддями. У них усіх є держак, вони діють під впливом зовнішньої, прикладеної до них сили. А от я — навпаки: нікому не підпорядковуюся й інколи сам не можу передбачити власних вчинків.
— Це добре, коли майстер не відчуває на собі нічиєї волі, окрім власної. І добре також те, що у нього залишаються сумніви щодо природи власного натхнення. Інакше нерідко виникає відчуття одержимості.
Я розповідаю йому про поїздку до Неаполя, про музей. Саме там мені спало на думку, що натуру слід виготовити з іншого каменю. Однорідний білий колір надавав неприкритій природі виставлених у музеї статуй вигляду звичайних анатомічних органів. Насправді це не так. Ця частина людського тіла — особлива, а тому прикривається. Різні цивілізації у різні епохи прикривали її не через сором чи цноту, а щоб захистити від ударів, поранень, ризиків. Вона — найуразливіша. Нагота розп’яття викликає первозданну жалість до незахищеної природи. Розп’ятий не може прикритися ні руками, ані ногами. Страждання і муки розп’ятого досягають свого піку у цій оголеній частині тіла.