Працюю, керуючись напрямком прожилок у мармурі. Обробляю перевернутий блок, верхньою частиною донизу. Після завершення денної роботи шліфую, хоча у цьому і немає необхідності, адже наступного дня треба буде продовжувати. Але так мені краще видно результати праці.
Я працюю, накрившись вовняною ковдрою, щоб приглушити звуки ударів. Продовжую роботу — удари, подув, удари, подув. Відчуваю лише, як малесенькі уламки розлітаються у мене під ногами.
Припиняю роботу тоді, коли відчуваю, що втомлені напруженням руки можуть помилитися. Потягуюся, вилажу з-під ковдри, походжаю по кімнаті. Знову накриваюся ковдрою і продовжую роботу до смерку.
Кінець зими розтягує день на кілька хвилин. До вечора руки в мене розпухають.
— Вени у тебе на долонях схожі на дві паралельні річки, як Тигр із Євфратом, що течуть до моря.
— Тобто до тебе, — відповідаю я.
Вона повернулася із китового круїзу. Засмагла, волосся вигоріло на сонці. Підстриглася, тепер кучері їй ледве прикривають шию. Я не ставлю дурнуватих запитань: ти що, підстриглася? Якось я бачив одну комедію, коли був у Неаполі, там один чоловік голився, дивлячись у люстерко. Заходить його знайомий і питає: «Ви голитеся?» Ні, мозолі обрізаю!
Та відповідь застерегла мене від очевидних запитань, а тому я мовчу. І даремно. Жінкам хочеться, щоб помічали їхню нову зачіску, нове вбрання. Вона дорікає мені за неувагу.
А от вона сама помічає мої розпухлі руки, вени, що виступили на кистях рук. Розповідає мені про свою подорож, що вона уявляла собі, як би було добре, якби я був поряд. Враження туристів завжди однакові, а їй би хотілося почути мої варіанти. Каже, що я — вигадник варіантів.
Питає, чи хочу побачити фото з поїздки. Прошу вибачити неввічливість, але не хочу. Цього разу вона не ображається: так вона й думала.
Дивлячись на фото, я завжди відчуваю те, що залишилося за кадром. Фото створює межі, а мені хочеться вийти за них.
Ми сидимо за столиком бару, поглядаємо на розбурхане море і гнані вітром хмари у небі. Вона п’є чай, а я — капучино.
— Чоловіки, які п’ють молоко, залишаються в душі дітьми.
Погоджуюся, молоко щодня на дві хвилини повертає мене в дитинство. Вживаю цільне. У горах купую у молочниці, ще теплим, щойно видоєним. Із пінкою на два пальці. Пахне корівником. Гаряче молоко викликає у мене відчуття негайного щастя. Я б причащав ним біля вівтаря замість вина. Під час Таємної вечері сказав би, що моя кров — то молоко. Від мого імені не було б сп’яніння. А так оте вино багатьом, що його пили, вдарило в голову.
Я кажу все це, не замислюючись. Кажу, аби переконатися, що на волі ті слова також тримаються купи, а не тільки в моїй голові. Вона — не вірить у бога. Навіть понад те: їй все одно. Для неї релігії — то спроба задовольнити нашу потребу відчувати, що в основі наших дій та існування є якась важлива справа. Для неї єдиною справою, що керує нами, є життя, і нічого більше. Вона цитує напам’ять слова відомої письменниці:
— «Фарт від знайденого чотирилисника починається і закінчується тим, що вам вдалося його знайти, і більше нічого. Релігія — це переконання в тому, що чотирилисник, якщо його знайти серед поля трилисників, означає щось особливе. Смерть — це чотирилисник. Рано чи пізно його знайдеш, а більше нічого за цим немає»[16], — заявляє вона серйозно, щоб підвести риску під неприємною для неї темою розмови.
Ми прощаємося, але не розходимося одразу: так намагаємося згладити неприємне враження від цієї останньої фрази. Вона не запрошує мене до себе, розлучаємося, навіть не сказавши «до зустрічі».
Я не показав їй мармуровий блок, що лежав у мене в рюкзаку. Мені подобається відчувати його вагу, думати постійно про нього. Я прив’язуюся до нього. Таке у мене іноді буває з книжкою. Ношу з собою навіть під час переходу кордону, коли мені вдається всього на кілька хвилин розгорнути її під час привалу по дорозі туди, а потім на значно більше часу — на шляху назад. Для мене це — як вікно в інший світ, яке я ношу в кишені.
Останньою була книжка Бальзака, невеличкий трактат про мистецтво платити власні борги[17]. Письменник пояснює, що мистецтво полягає в тому, щоб взагалі їх не платити. На цю думку його наштовхнув приклад його дядька — марнотратника і шахрая. На мене ця книжка справляє протилежне враження: змушує копирсатися у пам’яті у пошуку власних боргів. Але там — самі невиплатні, борги вдячливості: від подяки батькам до дарунка різнороба-алжирця.
16
Герта Мюллер, «Моя Батьківщина була яблучним зернятком». Герта Мюллер (нім. Herta Müller; нар. 17 серпня 1953 р., Ніцкідорф, Банат, Румунія) — румунська та німецька письменниця. Лауреатка Нобелівської премії з літератури 2009 року з формулюванням «тій, хто своєю зосередженістю в поезії і щирістю в прозі, малює пейзаж знедолених». Авторка понад двадцяти романів і повістей. Лауреат понад 20 престижних літературних нагород. Книжки письменниці перекладені на десятки мов світу.
17
Мається на увазі «Мистецтво платити борги» (1827) Оноре де Бальзака — типовий для тогочасної Франції жанр іронічних рекомендацій на різноманітні побутові теми.