Звертає увагу на вихідний отвір, ледве помітний. Каже, що в цьому місці я не виявив упевненості. Я передаю йому слова різнороба-мусульманина.
— На івриті — те ж саме. «Око» та «джерело» передаються одним словом. У писанні нашого вчителя Маймоніда[18] пояснюється, що око не терпить бачене, а править ним. Воно є джерелом сліз та життя, а не тазом для них.
Спершу мені вдається слідкувати за ходом його думок, але вистачає мене ненадовго. Мушу повернутися до роботи над скульптурою і переробити вихідний отвір на заплющене око. По той бік молу над спіненим слідом риболовного човна кружляють схвильовані чайки. Накидаються на дрібноту, що рибалки викидають за борт після першого відбору улову. Човен заходить у порт із білим шлейфом з чайок позаду.
— Отак і ми, коли читаємо сторінки Святого Писання... Повільно проглядаємо, а потім накидаємося на якесь одне слово, аби розвинути думку над ним, і самі гадки не маємо, чому саме воно. Поводимося, як ті чайки: йдемо слідом за дрібнотою.
Усміхається чемно, даючи зрозуміти, що йому пора. Я дякую йому за витрачений на мене час.
Повертаюся до своєї кімнатки, беру найменший скарпель. Вирізаю глибше, додаю малесенькі зморшки навколо.
Вже весна, я перезимував зі скульптурою. Тримаючи інструменти то правицею, то лівою, можу сказати, що працював у дві руки. Роботу ми закінчили, — руки і я, рука мого брата і моя. Його обірване життя триває в мені. У кожному з нас достатньо місця, щоб прихистити тих, кого вже немає поряд.
Він — не квартирант, якому я здаю кімнату в оренду. Він — співвласник мого життя. Цієї зими він висловився.
Іду вечеряти до харчевні, щоб показати результат алжирцеві. Але той не хоче поглянути. Приніс мені блок мармуру, спонукав мене творити якнайкраще — а тепер не хоче навіть дивитися.
— Ти прийшов, щоб показати мені свою роботу. Це навертає мене на думку, що ти таки зробив свій шедевр. Немає потреби пересвідчуватися у цьому.
Здогадуюся, що він уникає дивитися з поваги.
— Святе тіло християнської віри викликає у мене відчуття збентеженості. Мій погляд стороннього його б осквернив.
— Ти не завжди був різноробом, — кажу я йому.
— Я навчався у школі Корану, був найкращим студентом. Але потім довелося покинути навчання. Африка розвіює свій пісок далеко за моря. Ми всі помічаємо його після дощу, на автомобільному склі. І вправно миємо, аби й сліду не залишилося. Я — одна з багатьох піщинок, занесених вітром. Тут знайшов собі місце, щоб упасти. Добуваю мармур, його білий пил стирає мені з пам’яті згадку про те, звідки я. Наш пророк каже, що Рай — під ногами матері. Для мене на землі такого місця вже немає. Але я — не у засланні. Я повертаюся до нього п’ять разів на добу, коли молюся. Моя домівка — повсюди, де я розстеляю килимок для молитви.
Я поглядаю на його загрубілі, темні руки, у зморшки яких та по краю нігтів глибоко в’ївся мармуровий пил. Через той пил, що снігом притрусив бороду, не роздивишся до ладу, якого кольору його борода і якого він віку. Ці натруджені руки надсилають зароблені гроші сестрі у далеке високогірне селище.
Він уперше побачив море, коли зійшов на борт риболовецького човна у маленькому порту неподалік від Алжиру. Та вже й перебуваючи на борту, мало його бачив, прикритий сітями. Висадився на Сардинії, нишком заліз до вантажівки, що чекала паром на Чивітавек’ю.
— З морем я знайомлюся вже тут. Чую його через вікно, коли воно шумить мені за компанію, але не кличе до себе. Перед тим, як піти до кар’єру, я деякий час працював на риболовецькому судні. Вночі, у морі, я сумував за сушею.
А я, здається, ні за чим не сумую. Не відчуваю потреби повернутися кудись, де бував раніше. Виказую йому, аби теж чимось поділитися, щоб він не почувався незручно.
— Я не зустрічав людей, які б не сумували за чимось або за кимось. На рибацькому човні, серед ночі, я так сумував, що говорив із хвилями. Звертався до них берберською мовою, на якій розмовляв змалку. У морі доводиться тіснитися, незважаючи на безмежну пустелю навколо. Це місце — не для мене, його треба перетнути і все.
Вимочуємо по черзі скибки хліба у глиняній тарілці, яку поставили між нами. Ми обоє народилися далеко від моря і ось тепер удвох їмо рибну юшку. Із чемності я не прошу, щоб мені принесли вина. Із чемності не допитуюся, якою піщаною бурею занесло його сюди і звідки.
18
Мойсей Маймонід (лат. Maimonides; Моше бен Маймон, івр.