— Отримати вирок до страти оголеним. Такою була доля мого народу в минулому столітті, посеред пустелі Європи. Роздягнути перед тим, як убити — так убивці несвідомо повторювали стародавній ритуал розп’яття єврея.
Збентежений усім почутим та власними думками, я випадково наштовхуюся на стос книжок, і ті розлітаються по підлозі. Почуваюся збентеженим, збираю похапцем, перепрошую. Рабин мені допомагає, примовляючи, щоб я не хвилювався через книжки:
— Нічого їм не станеться, вони міцні. Більше за нас здатні витримувати старіння, холод, вигнання і повені. Їхня неймовірна перевага полягає у здатності забирати час у того, хто їх читає. Розгорни Гомера — і ось ти вже поряд із ним. Закрий — і ти знову повернувся у свій час.
Знову заходжу до священика, по дорозі розмірковую про Гомера. А от із розп’яттям такого чомусь не відбувається; мабуть, через ті думки про гори, про рівність, про щастя. Закриваю сторінки від Матвія, але вони не повертають у своє тисячоліття. Вони нерозривно пов’язані із сьогоденням, перетворюють читача на свідка, на одного з тих, хто там був.
Можливо, у цьому полягає різниця між Гомером та Матвієм.
Обговорюю це зі священиком, який якраз повернувся після обходу домівок для освячення. Кладе на місце святу воду, таку штуковину, яку він називає кропилом, знімає із себе церковний убір.
Під час освячення хат перед Великоднем він методично обходить усіх. Добра половина відмовляється, ще чверть взагалі йому не відчиняє, решта приймає святу воду і благословіння. Це його Великодній марафон. Він освячує навіть замкнені двері.
Гомера читає зрідка. Для нього Матвій — то щоденний вісник, де можна дізнатися про останні новини, а Гомер — то захоплива легенда і більше нічого.
— Матвій — це суха твердь, Гомер — море, але не оце, ваше — лагідне навіть під час шторму. Моє море — то бурхлива Атлантика біля Антильських островів із її спустошливими ураганами, шквальними поривами вітру, що зривають дахи з будинків. Але повернімося до нас.
Він ходив до єпископа, щоб продемонструвати йому, який вигляд матиме скульптура після встановлення виготовленої мною частини. На перший погляд їм здалося, що занадто впадає у вічі. Та згодом вирішили, що таки навпаки: відповідає решті тіла.
— Якщо роздивлятися як слід, то складається враження природності. Початкова стадія ерекції взагалі майже непомітна, то треба шукати її навмисне, аби побачити. У оригінальної скульптури на старих світлинах білий колір підкреслював цю деталь. Мармур інакшого відтінку, який використав ти, змушує перемкнути увагу на прожилки в камені, які ніби повторюють вигини тіла. Таке рішення гідне справжнього майстра, і ми віддаємо тобі належне. Завдяки цьому натура, як її називаєш ти, здається більше прихованою, аніж неприкритою.
Я запитую, чим викликане рішення змінити освітлення у приміщенні.
— Ми зробили освітлення яскравішим, щоб так підкреслити додаткове покарання наготою, бажання принизити засудженого. Ця нагота повинна була викликати сором. Адже на місці страти були жінки, діти, — повно народу. Але тут, — у статуї і в розп’ятті, — ефект виявляється протилежним. Тіло — спотворене від тортур, а його нагота замість передбачуваного людського сорому сприймається як чистота принесеного в жертву агнця. Хрест стає вівтарем, а тіло на ньому — пожертвуванням.
Мені дають дозвіл встановити виготовлену мною частину.
Розповідаю йому про три літери з івриту, вирізьблені на головках цвяхів, про допомогу, яку мені надав рабин. Він поговорить про це з єпископом, але вже зараз може сказати, що ці символи додають ще більшого значення скульптурі, і про них, як і про решту моїх знахідок, буде офіційно повідомлено.
Рабина запросять на інавгурацію. Я прошу надіслати запрошення і різноробові-алжирцю, який працює у мармуровому кар’єрі і подарував мені блок мармуру. Навіть якщо він не прийде, йому буде приємно отримати запрошення.
Священик повертає мені загорнуту в тонкий льон виготовлену мною частину скульптури.
Відчуваю, що мені треба пройтися, іду до моря. Вітер б’є мені в обличчя, свербить у носі, залітає у вуха, викликає кілька сльозин на очах. Очі омиваються сльозами, а не милом.
Гуляю протягом кількох годин, за звичкою дивлюся під ноги, збираю невеличкі, обмиті морем гілки, перламутрові мушлі. Сухі водорості під моїми черевиками розсипаються на попіл. Стопи в мене довгі й вузькі, як у Піноккіо. Та й на ногах великих м’язів немає, через це штанини виглядають широкими. Вітер надуває їх як вітрила.