Ось якраз і священик! Уявляю собі вираз його обличчя, коли він несподівано заходить до приміщення і намагається стримати сміх вдаваним приступом кашлю. Через мить я й сам починаю реготати, спершу тихенько, згодом голосніше, хапаючись за обдертий бік від болю. Напевне ще й ребро зламав. Від сміху біль посилюється, але це змушує мене реготати ще голосніше. По щоках течуть сльози — не знаю, чи від відчаю, чи від усвідомлення комічності ситуації. Одне накладається на інше, і я не в змозі спинитися, аж поки мені не перехоплює подих. Заспокоююся нарешті, знесилений, але вже через мить мене знову долає сміх. Ніяк не можу вгамуватися, здається, навіть в штани напудив собі від реготу.
Цей мій стан підсилює вираз обличчя священика, що застав мене на підлозі. «То мені вздрілося, немає його тут, він не зайшов!» — повторюю про себе ці слова, як заклинання, і регіт переростає у тривогу.
Усе припиняється через брак сил та енергії. Я промок до нитки від усіх можливих рідин, які здатне виділяти тіло, хіба що крові не вистачає. Ще й досі міцно стискаю у руках мармурову натуру. Послаблюю хватку, опускаю блок на підлогу, але пальці залишаються скарлюченими.
Навіть після лавини я не почувався таким знесиленим. Повільно підводжуся, опираючись на підніжжя розп’яття. Але в мене виходить лише стати на коліна. У такому вимушено-набожному положенні звертаю погляд до статуї. Прошу в неї вибачення. Це вперше я розглядаю її з такого ракурсу, знизу догори. Повіки напівприкриті, губи зціплені — звідси здається, ніби вони скривлені у легкій посмішці. Це ж треба до такого додуматися: ніби він із мене насміхається!
— То ти ще й досі не второпав?
Це не статуя говорить. Це мій брат, шестирічний хлопчина. Вперше виходить зі своєї схованки, яку знайшов у моїй голові. Я німію від несподіванки, не в силах звестися на ноги.
— Ти взявся за роботу, сповнений гордині, а тому її не прийняли. Тобі слід робити це зі смиренням.
Я не дякую йому. Опираюся на підніжжя статуї, підводжуся. Роблю те, що мав зробити одразу, щойно сюди зайшов. Роззуваюся. Знімаю одяг. Від холоду тіло береться дрижаками. Піднімаю виготовлений мною блок.
Наношу клей на склеювані поверхні. Підношу натуру до місця з’єднання. Я не в змозі вгамувати тремтіння рук, побоююся, що прикладу нерівно, що вийде не так, як треба. Обидві частини притягуються самі собою. Прикладаю. З’єдную. Все.