Він каже, що заплатить мені. Я посилаю його до моїх двох товаришів на заїжджому дворі. Але він хоче піти зі мною. Нічого не поробиш.
Після того вже і решта жителів селища поглядає на мене скоса. «Між нами тут, виявляється, живе святий, а ми й не знали!»
На заїжджому дворі зчиняється сварка. Я сиджу собі за нашим звичним для трьох столом і п’ю кварту вина. Заходять інші двоє, але не сідають. Говорить пекар:
— Ти що собі вбив у головешку? Думаєш, що твої блохи — то гірські кози?!
У нас є таке прислів’я: той, хто вдає із себе бозна-яке цабе, гадає, що його блохи — то гірські кози. Я мовчу.
Тут до розмови встряв коваль:
— Ти нас із лайном змішав: ти — святий, а ми — бандити.
Ви ж мене знаєте ще з минулого століття, а слухаєте якихось чужинців.
— В тебе духу не вистачає, щоб визнати, що ти нас обдурив, — каже пекар.
Я брав гроші, як і ви.
— А потім їх повертав.
Я не повинен звітувати перед вами про те, що я потім роблю з грошима. Я ж у вас не питаю, що ви робите зі своїми.
— Твоє діло, поки про це не дізнається телебачення. Тепер цей перехід змішали з лайном, сюди вже ніхто не піде.
Та то все так, на публіку, поїздять селом кілька днів із податкової. А через тиждень усе стихне.
— Ну, то через тиждень ти поведеш групу через гори, але гроші потім повертати не будеш.
От не йметься вам через мої гроші! То заберіть їх собі, а я робитиму по-своєму.
Коваль обіперся двома пальцями на стіл і заговорив до мене якимсь чужим голосом, подібним на рик:
— Не треба нам твоєї милостині. Треба, щоб ти зійшов із вівтаря.
А я туди і не залазив.
— Тебе туди поставили. То ж зроби ласку: злізь.
Я вже і так це зробив: заперечив усе, що мені приписували.
— Попри всю ту купу народу, яка стверджує, що їх перевели безкоштовно, чому мають вірити тобі? — питає пекар.
Хай собі вірять, у що хочуть.
Я поглядаю на них знизу вгору, сидячи, але не запрошую їх сісти. Тепер коваль говорить, ніби кує залізо: промовляє склади, як молотом вибиває:
— Переведеш через кордон і забереш гроші. Тим доведеш, що ти — досі ще один із нас.
Зрозуміло. Та я — не один із вас. Я просто сам-один і все. І в мене пропала охота водити когось через кордон.
Коваль підносить мені до обличчя кулака:
— Я не буду тебе бити, бо колись ти врятував мені шкуру. Тепер ми — квити. Можеш забиратися звідси.
Я сиджу тут і сидітиму, скільки схочу. Самі йдіть, якщо вам треба.
Коваль заносить кулак над головою і гепає ним об стіл так, що кварта зі склянкою аж підскакують.
Як має вчинити справжній чоловік, навіть коли у нього вже волосся посивіло? Я кладу руку до внутрішньої кишені куртки і повільно дістаю ножа. Пекар стає перед ковалем:
— Я заплачу тобі за розлите вино. Хазяїне, принеси йому ще. Ми зараз підемо, а ти завтра поїдеш геть із села.
Колись між нами вже сталася сварка, але того разу ми були напідпитку. На тверезу голову все миналося. Цього разу ми тверезі, і ніхто б не спробував повернути, як було. Ніж ріже навіть тоді, коли ним не скористалися. Навіть коли його просто тримають у руці. Глянув в обличчя співрозмовникові — і вже врізав.
Вони розвертаються, важкі кроки по дерев’яній підлозі гепають як удари. Хазяїн підходить до мене з новою квартою і ганчіркою, щоб витерти стіл.
— Ти це що, насправді? — питає він, вказуючи на ножа.
Хочеш почути відповідь від того, кого вже обізвали на все село брехуном? Тобі ж бо краще за мене відомо, що насправді.
Випиваю кварту, останню у цьому селі.
Наступного дня вирушаю на зорі, і не по дорозі, а через ліс. Не хочу, щоб мене бачили, коли я залишаю місце, де народився і стільки прожив.
Несу із собою робочі інструменти, йду зимувати до міста біля моря, що майже тут, поруч, як спустишся з гір. Я там нікого не знаю, але сподіваюся знайти якийсь підробіток з ремонту.
Перш ніж знайти житло, шукаю недорогу харчевню, де можна було б похльобати гарячого на вечерю. Щось таке, де люд — простий і де вітаються один з одним. Знаходжу придатний заклад у порту, ним заправляє одна жіночка, яку я одразу називаю хазяєчкою. Вітаюся і питаю, скільки мені коштуватиме поїсти, якщо приходитиму щовечора. Ціна прийнятна, хазяйка ще й порадила мені, де можна зняти кімнату. Це дорідна жінка, щира й проста у спілкуванні, з чорним волоссям під квітчастою хусткою, приблизно мого віку.
Її відвідувачі — переважно проїжджі моряки та різнороби-алжирці з мармурового кар’єру. За її словами — порядні люди, але вина не п’ють. Їдять тут усі за одним довгим столом: сідаєш біля когось, хто вже їсть, на одну лавку.