Так я знайомлюся із тими чужинцями-мандрівниками, які вирішили залишитися у нас.
З такими мені ще не доводилося розмовляти. Колись були такі дослідники, які мандрували до невідомих земель та народів, блукаючи по світу. Сьогодні — оці відвідувачі, висаджуються на берег, питають, що це за місце і в якій воно країні. Впадають у відчай, коли виявляється, що це дуже далеко від тієї адреси, яка написана на аркуші, схованому у кишені. Потім знаходять роботу, яка чекає на них і лише на них, бо інших охочих до неї немає.
Розмовляю з тим, хто відповідає залюбки, змістовно, а не півсловом. Слухаю розповіді про неймовірні долі, нові способи померти, як-то задихнутися від викидів відпрацьованих газів у машинному відсіку корабля або замерзнути у відсіку для шасі літака, чи сконати від спеки у вантажівці, припаркованій на пекучому літньому сонці.
— Щоб смерть була справедливою, треба, аби її прихід, та й способи померти були однакові для всіх. А так: уже не справджуються слова перського поета, що смерть — справедлива, бо однаково приходить і до бідняка, і до короля.
Я розказую йому про своє: морські викопні рештки в горах. Йому цікаво слухати про географію, про те, якою була земля до нас. Він добре розуміється на історіях, — тих, що без автора. Як прислів’я або анекдоти — ніхто не знає, хто першим їх розповів.
Добре розмовляти отак, час від часу повертаючи голову до сусіда збоку за столом. Хазяйка подає страви по черзі, відповідно до того, хто раніше, а хто пізніше прийшов. Не забуває імена і приправи, що подобаються кожному відвідувачеві.
Сидячи поряд із чоловіком, слухаю крихта за крихтою про його робочий день, про його життєві незгоди, жінку, дітей, що живуть десь далеко й ростуть без батька, про хату, яка будується на узвишші на його заробітки на чужині у мармуровому кар’єрі. Кажу йому, що мою хату побудовано у ті роки, коли я працював у вугільній шахті. Усміхаємося, думаючи про ту нашу роботу, білу й чорну.
Протягом дня ходжу від однієї крамниці до іншої, заглядаю до майстерень, розпитую, чи не треба щось відремонтувати. Потім навідуюся до невеликих церков, там теж часто знайдеться щось підробити. Але не в цьому місті: тут не дуже переймаються оздобленням.
Якщо мені не вдасться швидко знайти якийсь підробіток, довго я так не витримаю. Пройшовши по всіх малих церквах, вирішую заглянути і до великої. Вигляд у неї урочистий, викликає захоплення. Я не вірю у господнє заступництво небес: я бачив небеса зблизька, вони — холодні. Із принципу, розпитавши спершу по всіх малих церквах, заходжу і до цієї. Саме в цій, останній, мені поталанило.
Приходський священик — виходець із Південної Америки, років сорока, — задумливо мене оглядає, питає, що я вмію робити. Я розповідаю йому про усі свої навички, і він вважає, що може довірити мені певну роботу. Каже, що та робота доволі делікатна: йдеться про мармурову статую, розп’яття у натуральну величину.
Він запитує, чи вмію я працювати з мармуром.
Так, доводилося, зможу.
Голос у священика спокійний, глибокий, руки сильні, не як у гравця на органі. У чоловіка я завжди спершу поглядаю на руки, щоб зрозуміти, що він собою являє.
Він веде мене показати скульптуру. Та зберігається у підсобці на першому поверсі, що у дворі будинку для священика. Скульптура здається мені бездоганною, створена з єдиного блоку з натхненням і майстерністю. Розп’яття викликає у мене захоплення, я обходжу її навколо, — здається, це робота майстра епохи Відродження, — і побоююся, що переоцінив власні здібності.
— Ну, що ти мені скажеш?
Мені до душі оте його «ти». Я відповідаю, що скульптура ціла, крім того, — чудова, пошкоджень немає, реставрувати нічого, хіба що почистити.
Він розповідає мені історію.
— Скульптор — молодий майстер початку ХХ століття. Він зробив її одразу після повернення з фронтів Першої світової війни. Отримав ризиковане й нечуване замовлення: виготовити з мармуру оголеного Христа. Після війни був період перевороту в мистецтві, і Церква вирішила, що треба відповідати духові часу. Ти маєш знати, що у давні часи засудженого розпинали на хресті голим. Раніше дозволялося таке мистецьке відображення мук. Оголене розп’яття, із дерева, робив навіть Мікеланджело. Після Тридентського Вселенського собору[3] Церква взялася прикривати наготу.
3
Тридентський собор — 19-ий Вселенський собор, скликаний Римо-Католицькою Церквою, відбувався у м. Тренто (лат. Tridentum) між 1545 та 1563 роками і мав чотири засідання.