Розповідаючи, він захоплено оглядає шедевр, який зовсім не оголений.
— Молодий майстер виконав замовлення усього лише за один рік невпинної і напруженої роботи. Та вже наступного року настрої змінилися, і єпископ — теж. Новий єпископ наказав прикрити наготу драпуванням. Скульптор не погодився, його звільнили. Інший, що прийшов на його місце, додав бридке покриття у вигляді пов’язки на стегнах, яке ми ото тепер бачимо. Автор скульптури згодом загинув у горах.
Я і надалі не розумів, що ж маю робити.
— Як бачиш, ця робота гідна руки майстрів Відродження. Тепер Церква хотіла б відновити оригінал. Треба зняти драпування.
Я уважно роздивляюся покриття, виготовлене з другого типу каменю, на вигляд воно міцно закріплене на стегнах і спереду. Кажу священикові, що під час знімання пов’язки природа скульптури неодмінно пошкодиться.
— Яка природа?
Ну, природа, геніталії: так у наших краях ми називаємо оголені інтимні органи чоловічого та жіночого тіла.
— У тому й річ. Ми вже зверталися до багатьох скульпторів, але вони відмовилися від роботи саме через це.
Не знаю, як мені тоді таке спало на думку. Та врешті я сказав, що можу відреконструювати пошкоджені під час знімання покриття частини. До цього часу мені доводилося переробляти носи, пальці, навіть втрачену руку.
Священик знову прискіпливо мене оглядає, ніби прицінюється, чи можна мені довіряти. Потім веде мене до свого будинку, сідаємо за стіл. Просить показати йому долоні. Вони в мене сухі, загрубілі — цього на доказ йому досить.
Минув уже рік з того часу, як єпископ наказав священикові знайти придатного скульптора. Церква добре усвідомлює велику художню цінність скульптури і через неї хоче спробувати для пастви новий, природний шлях пояснення суті самопожертви.
Він розказує, що я — останній у довгій вервечці визнаних і невідомих майстрів, з якими йому довелося розмовляти. Один із них заявив, що вже лишень травматичного зняття покриття було б достатньо, щоб у публіки склалося уявлення про наготу та її заборонене цензурою минуле. Ті, хто погодився спробувати, запропонували дивні рішення. Один на місці знятої пов’язки уявляв собі птаха, точніше — зозулю, бо та підкладає яйця у гнізда інших птахів. Ще один вигадав додати туди квітку. А якомусь молодому майстру спав на думку водопровідний кран.
— Треба було мені записувати ті розмови. Кумедна б вийшла книженція.
Отже, я — останній, а рік вже скоро закінчиться. Я дякую йому за щирість, що само собою вже непогано, як для початку. Кажу, що віддячу тим самим. Якщо побачу, що в мене не виходитиме, одразу йому так і скажу.
Він просить, щоб я спробував. Погоджуюся, повертаємося до підсобки. Я знімаю мірки зі стегон та тазу, а також заміряю повну висоту скульптури. Прощаємося, потиснувши одне одному обидві руки. Я зроблю йому пробну гіпсову копію покритої частини.
Увечері розглядаю себе голого у дзеркалі. Намагаюся повторити форму розтягнутого й перекошеного на хресті тіла, під дією напружених з одного боку м’язів живота моя природа теж перехиляється набік. Починаю ритися у своїй торбі з корінцями: один із них, з європейської кедрової сосни, схожий за обрисами. Я знімаю з нього кору, очищаю, підрівнюю. Робитиму гіпсовий зліпок.
Тим часом читаю версії опису розп’яття у Новому Заповіті. Незважаючи на те, що написані вони були значно пізніше від самої події, у них збережена прискіплива детальність від безпосередніх свідків. Ніби оповідачі справді там були. І таким чином змушують читача теж стати очевидцем.
Іду до бібліотеки, щоб ознайомитися з описанням короткого життя скульптора. Під час Першої світової війни він був ще зовсім юним. Читаю сторінки з його щоденника, передруковані на машинці для чиєїсь присвяченої йому дипломної роботи. Цікаво, що в дипломній про розп’яття навіть не згадується. Натомість розповідається про його глиняні скульптури домашніх та диких тварин. Звертаю увагу на оцю фразу: «Я вважаю, що фарба — це замінник крові. Вмочують в одне, щоб не мочити в іншому. В обох достатньо заліза».
Йому довелося побувати в окопах, повних багнюки, суміші із землі, води, крові й страху, — добрива, на якому зростала юність минулого століття. З 1919 року він почав робити скульптури людей. Анатомії його навчила війна. Йому випало вчитися через жаль і відразу. Пише, що ці два відчуття сформували його навички. Мармурова скульптура розп’яття — то його остання робота. Перед цим він зробив ще її модель із глини для ухвалення, але потім її було втрачено.
Після війни панував дух жаги до життя, до неї спонукали зазнані людські втрати і загублена молодість цілого покоління. Насмілилися навіть виставити наге розп’яття як символ знищених війною молодих тіл.