Після того, як минула година досконалого освітлення, запалили свічки, щоб побачити роботу в завершеному стані.
Репортер не приховує свого хвилювання і признається, що тоді він вперше дізнався, що для найвдалішого огляду скульптури їй потрібне одне джерело світла — лише одне.
Я йду до священика, але спершу заходжу до підсобки, де зберігається статуя. Намагаюся уявити собі сумніви й вагання митця, коли він обдумував форму натури засудженого до страти. Адже до неї були б звернуті погляди прихожан, бо то мала бути історична подія — повернення розп’яття у всій його наготі.
Чи страждав від холоду? Його тіло, напевно, тремтіло, втрачаючи разом із кров’ю і тепло. Його мучила спрага через кровотечу. Він мав достатньо сили, щоб опиратися смерті, адже прожив довше, ніж двоє інших засуджених.
Він мав щось сказати: пробачити їх, — не тих двох засуджених, а усіх інших. Він просив Господа пробачити вбивць. А як щодо нього самого? Він їх уже пробачив, але йому здавалося, цього недостатньо. Хотів для них вищої милості.
Його прохання, придушене надривистим диханням через здавлене положення торсу, здіймалося до неба парою.
До нього ніхто не наважувався на подібне прохання: пробачити їх. Ці слова переводять його смерть у ранг пожертви. Без них розп’яття так і залишилося б стовпом мук та страти невинного.
Пригадую уривок із розповіді Прімо Леві[4], де він описав страту через повішення на подвір’ї концентраційного табору, подивитися на яку насильно зігнали всіх ув’язнених. Їм було заборонено схиляти голову, мали дивитися. Війна вже майже закінчилася, засуджений кричить німецькою свої останні слова: «Друзі, я — останній!»
Це ще один спосіб проголошення порятунку для тих, хто залишається. Хай не досягає такої сили, щоб передатися наступним поколінням, обмежується тим, що підбадьорює присутніх. Але їх обох об’єднує бажання звернутися до слухачів, залишити після себе сказане.
Після слів, сказаних з хреста, останній перетворюється на символ для наступних поколінь. Ті слова мали прозвучати саме з такого положення. Сказані з кафедри, зі сцени, вони втрачають притаманну їм вагу. Щоб їх промовити, треба піднятися на ешафот.
Походжаючи навколо статуї, намагаюся упіймати думки скульптора, змішую їх зі своїми.
Тримаю в руці запалену свічку: вдала підказка зі статті в часописі. При її світлі навіть напружені жили відкидають тіні. Несвідомим жестом прикриваю теплою долонею прибиті цвяхами ступні, щоб передати їм дещицю власного тепла.
До мене підходить священик. Одразу повідомляє, що мені дали згоду, аби я брався до роботи. Ми разом піднімаємося до нього, я даю йому фотокопію світлини і лінзу, він довго й уважно розглядає. Віддає мені лінзу, збентежено хитає головою. У мене виникає нестримне бажання стати на бік скульптора. Він наділив розп’яття натурою помітного розміру: таким чином досягається разючіший контраст зі смертю, з її жорстокістю. Виникає нестримне бажання одягнути оголене тіло, що обдувається вітром. Не те, щоб прикрити природу, а щоб накинути на плечі ковдру, обгорнути ноги вовняним покривалом. Це природне бажання, в ньому немає нічого від віри, від поклоніння святому лику.
Він мене слухає, отже, продовжую. Це відчуття жалю викликає саме неприкрита природа. Нагота пробуджує в нас найпервинніші інстинкти співчуття і співпереживання. Голого одягнути — це, за катехізисом, одна з-поміж справ милосердя для тіла. Яке милосердя відчуваю я, дивлячись на цю статую?
Воно — як несподіваний поштовх крові в судинах. Це не милосердя, яке викликало чиєсь прохання. Це не милостиня, що подається у простягнуту долоню. Статуя мене не просить, не схиляється до мене. Саме мій душевний порив зменшує відстань між скульптурою і глядачем, наближає його до неї.
До цієї миті я не знав, що воно існує. Усвідомлюю це зараз. Я переводив людей через кордон. Там не було милосердя: вони просили, я відповідав. Там достатньо було братерства.
Священик і далі слухає мене, тим часом бере пляшку вина і два келихи. У мій наливає по вінця. Так роблять трударі. Якщо пригощаєш вином, то наливай ущерть. Потроху наливають пани. Вони не п’ють: смакують. А роботязі, якщо пригощаєш, лий по вінця.
Зазвичай у священиків руки гладенькі, як у службовців; у цього — ні. Звідки вони в нього такі, питаю. З місії в Африці, відповідає. Де саме? Мозамбік. Він відповідає лише з ввічливості, коротко, бо хоче, щоб я продовжував розповідь. Випиваємо по ковтку, потім я відповідаю на його запитання:
4
Прімо Леві (1919 — 1987) — італійський поет, прозаїк, письменник, перекладач. Вступив до антифашистської організації ліберально-соціалістичного напрямку «Справедливість та свобода» (італ. Giustizia e Libertà), діяв у складі партизанської групи «Partito d’Azione». 1943 року був заарештований фашистською поліцією відправлений у призначений для євреїв табір Фоссолі під Моденою. 11 лютого 1944 року перевезений до концтабору Освенцім, де провів загалом 11 місяців. 27 січня 1945 року був звільнений Радянською армією (з 650 італійських євреїв в Освенцімі вижили лише двадцятеро). Майже рік добирався додому, про що розповів у книзі «Перепочинок»: був у радянському пересильному таборі для колишніх ув’язнених у Катовіце, в лавах Італійської армії в СРСР, через Румунію, Угорщину, Австрію та Німеччину повернувся до Турина у жовтні 1945 року.