Первицький, худий, високий, рудий, із запалими очима і ротом-ґудзиком, зняв з голови емкан обчислювача.
— Тоді слухаю.
У нього була одна вада: він мимовільно копіював міміку співрозмовника. А яка у мене міміка? У того, хто спить, і то виразніша.
— Пам’ятаєш випадок на Сааремаа?
— Чого ж не пам’ятати, минув лише день.
— Гнат там бачив Зо Лі, випадково. Саме в момент вибуху.
— Третій випадок…
Первицький мав на увазі те, що Зо Лі двічі до Сааремаа бачили в районах аварій: в Орхусі — коли сталася катастрофа з прогулянковим лайнером “Данія”, і на одному з островів Азорської дуги — Сан-Мігель, під час дивного виверження вулкана. І ось третій випадок.
— Чи не забагато збігів? Зо Лі — єдиний, хто вцілів після трагедії на Ховенвіпі. Тепер зістав ці факти з тим, що саме на Ховенвіпі функціонувала двісті років тому лабораторія “Суперхомо”.
Первицький закліпав світлими ріденькими віями.
— Не ображайся, але я поки що особливого зв’язку не бачу. По-твоєму, Зо Лі якимсь чином інсценує аварії? Нехай так, хоч я в це не вірю. Але до чого тут лабораторія?
— Якби я сам знав. Спробую проаналізувати події, що входять до нашої компетенції, за півроку, а ти зв’яжися з інформслужбою “Аїд” і попроси дати карту операцій “Аїд” по Арі-зоні. Чи немає поблизу Ховенвіпу чогось іще такого, що потребує нашої уваги?
Я вивчав зведення. З усіх подій, що трапилися на Північно-Американському материку за минулі півроку, мою увагу привернули три: в Ель-Пасо — це зовсім недалеко від Ховенвіпу — впав у ріку цілком нормальний міст; у Х’юстоні — витік енергії на енергостанції і в Тампа — дикий, зовсім не зрозумілий спалах пристрастей на стадіоні під грифом “антисоціальна поведінка”. Всі три випадки вкладалися в часі у ланцюжок: Ховенвіп — Ель-Пасо — Х’юстон — Тампа… І ось через три місяці після подій у Тампа — Сааремаа. А що між ними?
Довелося знову потурбувати координатора.
— Прошу точно таку ж довідку по Атлантиці та Європі. Строки ті ж самі: шість місяців, із січня по цей день.
За кілька хвилин стіл видав набір бланків-повідомлень. Я прочитав довідку, вибрав події, що вкладалися в мою гіпотезу, і записав дані у пам’ять машини термінових, оперативних робіт. Після цього з’єднався з начальником “Аїд”.
Гриффітс уважно вислухав мої міркування, подумав, випнувши товсті губи. Ніс у нього був прямий і тонкий, а очі зелені, з косим розрізом, тому здавалося, що він тільки загримувався під негра, а не справжній негр. Я знав, що його мати була новозеландкою, а батько — американський негр, одначе контраст чорної шкіри та європеїдного складу обличчя діяв і на мене.
— Не думаєш же ти, — Мартін говорив російською трохи повільніше, ніж рідною мовою, — що Зо Лі міг бути причиною подій? Тим більше, що в деяких випадках його алібі бездоганне?
— Не думаю, — зізнавсь я. — Але збіги надто разючі, а наслідки, в разі недооцінки небезпеки, вельми серйозні, щоб не перестраховуватися.
Гриффітс знову випнув товсті губи.
— Згоден. Чим можу бути корисним?
— Поки що нічим, але до тебе скоро звернуться мої працівники. Цілком може статися, що справа і виїденого яйця не варта.
— Припускати ми можемо тільки зворотне, на жаль.
Гриффітс вимкнув канал із свого боку, а я вимкнув апаратуру кабінету і кілька хвилин роздумував, чи справиться Гнат із завданням, обсяг якого він ще собі не уявляє? Як, між іншим, і я. Помічник же із Сосновського ніякий: що може знати і вміти хлопчина в дев’ятнадцять років? Щоправда, за слонами самого Гната, Вітольд сумлінний, наполегливий, а така оцінка в устах інспектора багато важить. З другого боку, в самому Гнатові я цілком впевнений — як у самому собі.
— Ромашин… — вимовив я вголос.
Цієї ж миті з гонгом прямого зв’язку — я спеціально поставив зумер на канал зв’язку з директором Управління — навпроти з’явився Пилип Ромашин, директор УАРС, батько Гната.
— Роздумуєш? — запитав він ствердно.
Я мовчки чекав, що він далі скаже.
Обличчя у Ромашина-старшого жорстке, по-чоловічому красиве, погляд гострий, холоднуватий, розумний. Подобається він, мабуть, жінкам, подумав я з несподіваною для себе самого заздрістю, ми з ним однолітки, а виглядає він років на п’ять молодшим…
Пилипа я знаю уже вісім літ — познайомилися, коли він був другим заступником директора. Уже тоді я відзначив у ньому якості, які ціную в керівникові: волю, гнучке, розкуте мислення, самовладання, почуття обов’язку і вміння працювати з людьми. З роками поряд з цими якостями з’явилися нові, але вони тільки зміцнили мою повагу до Пилипа. Працювати з ним було нелегко, але цікаво.